Дещо про архітектурні пам'ятки Каменя-Каширського
Туристична привабливість будь-якого міста чи краю визначається багатьма критеріями, але не останнім у цьому переліку є наявність архітектурних об’єктів, які представляють історичну чи культурну цінність. Звісно ж: чим краще збережені пам’ятки, тим вони привабливіші та більш пізнавальні. Що ж цікавого можуть побачити туристи у Камені-Каширському?
Найстарішими об’єктами в місті є каплиця домініканського монастиря, костел і церква Різдва Пресвятої Богородиці. Римо-католицька каплиця побудована в І пол. ХVІІ ст.; найбільш вірогідно, що в цей час було зведено й костел, що знаходиться поруч. То найстаріші муровані споруди на Камінь-Каширщині з великою і цікавою історією.
Після І світової війни за костелом знаходились поховання солдатів російської та австрійської армій. На території нового костелу, освяченого й відкритого влітку 2005 року, збереглись надмогильні плити з тих часів, щоправда, лише кілька екземплярів, інші ж – були використані, так би мовити, – не за призначенням. Під дубами, розповідають старожили, й в роки ІІ світової війни були захоронені семеро солдатів вермахту, які загинули 19 серпня 1943 р., коли вояки УПА розгромили німецьку комендатуру на Гірці. До слова, поховали їх із почестями; німецький солдат зібрав кілька місцевих дівчат і наказав плести вінки із ялини. «А коли хоронили, – пригадує Гель Катерина, – то говорив, що загиблі солдати – теж люди і в них є діти, тому треба віддати їм належну шану».
Різдво-Богородична церква, що на вулиці Воля, побудована в 1723 р. на кошти місцевого поміщика графа Красіцького та парафіян, через 23 роки після зведення Свято-Іллінського храму, який був домінуючою спорудою центральної частини міста. Нині волинська церква є окрасою міста, вона доглянута і добре збережена. Ікони «Спас» і «Богородиця Одигітрія» І пол. ХVІ ст. з цього храму є шедеврами іконописного мистецтва.
Найцікавішою завжди є центральна частина будь-якого поселення. На головній площі міста увагу перехожого перебирає на себе районний Будинок культури. Цей Дім людовий (спулечний) зводили усією громадою міста з 1937-го по 1939-й роки. Робітники привозили підводами пісок із навколишніх місць, збирали на полях каміння для фундаменту, а мурували будинок, зрозуміло, із цегли; в околицях Каменя було кілька цегелень, одна з них – у кінці Олексіївки.
Дім, призначений для публічних зібрань, виставок, концертів, і дотепер зберіг первісні функції. Цікавинкою було облаштування танцювального майданчика на даху будівлі. Подейкують, що в роки окупації німецьким офіцерам було до вподоби тут відпочивати, а якщо ще й випадала нагода споглядати танець струнких дівчат, – то й поготів... Старожили добре пам’ятають, як 1 вересня 1939 р. на місто були здійснені авіанальоти й один із снарядів поцілив у будинок, зруйнувавши кут з лівої сторони. Перший поверх дому призначався для магазинів. З 50-х років у розміщеному тут молочному магазині продавали продукцію з місцевого маслозаводу (смачне «каміньське» масло, кажуть, експортували навіть у міста союзного значення, такі, як тодішній Ленінград). Тут же знаходились м’ясний, рибний, хлібний, спортивний магазини тощо.
Вистояли до сьогоднішніх днів й дві колишні каміньські синагоги. Одна з них по вулиці 1 Травня в 50-х роках була пристосована для дитячого садка-ясел. То був добротний мурований будинок із високою стелею і великими вікнами, всередині якого так і залишились дві кімнати, в яких колись молились чоловіки й жінки (за єврейськими правилами – жінки не мали права молитись із чоловіками в одному приміщенні ). Після закриття дитячої установи, в кінці 90-х – на початку 2000-х років, приміщення перейшло у власність общини п’ятидесятників і тепер у ньому – дім молитви. Відтак – будівля перебудована, як зовні, так і всередині.
У приміщенні іншої каміньської синагоги, що на початку вулиці Торгової, вже давно знаходиться магазин «Сільгосппродукти». До будинку свого часу було добудоване праве крило і нині навіть важко здогадатись, що колись це була культова споруда. До слова, за цим домом, у садку, стоїть звичайна цегляна хата, в якій живуть Томюки. У міжвоєнний період то був будинок місцевого равина.
На площі, за будинком культури, туляться один до одного примітивні, не дуже виразні, без будь-яких претензій на увагу, старі єврейські будиночки, зведені на початку ХХ століття. Нині в одному з них – автошкола, магазин ритуальних послуг і кілька житлових квартир, а в другому – якесь кафе. Якщо приглянутись уважніше, то побудовані вони буквою «П», тобто більша їх частина ховається в глибині двора. Специфіка такої забудови пояснюється просто: раніше податок за житло сплачувався тільки з тієї частини, яка виходила на центральну площу чи вулицю, тому вигідніше було «витягувати» забудову у двір.
Розкішний двоповерховий дім по вулиці Гагаріна будувався в кінці 30-х років і призначався для лікарні. У роки війни в ньому розмістився гебітскомісаріат, один із шести в області. Розповідають, що перекладачкою в гебітскомісара була єврейка, вродлива молода дівчина. З родиною вона не жила, позаяк ті змушені були переховуватись. Із 1945-го по 1956-й рр. у приміщенні діяло педагогічне училище. Багато викладачів і студентів приїхали сюди з центральних і східних областей. Також навчались тут юнаки й дівчата із сиротинців, яких у післявоєнні роки було багато, в тому числі – і з Камінь-Каширського. Ще у 1947 р. на училищі студенти вивісили національний стяг; серед кількох сміливців був студент із Раків-Лісу Йосип Козік. Каміньське училище давало хороші знання, викладачі були досить вимогливі й строгі; приміром, у І семестрі 1952-53 н. р. була лише одна відмінниця на весь заклад – Олександра Кондратович, тепер – відома дослідниця народної творчості. Після закриття училища приміщення перепрофілювали для міської середньої школи; тут навчались міські діти і школярі з навколишніх сіл. Нині в ньому – будинок дитячої і юнацької творчості, районний музей, станція юних туристів, спортивна школа.
Будівля районної бібліотеки для дорослих, трудового архіву і віднедавна – районного військкомату зведена в 20-х роках минулого століття якимось підприємливим поляком, котрий сам проживав на Озюрку (тоді – Єзьорко), а будинок здавав у найм. Вартий поваги задум проектантів, за яким під час ремонту було залишено автентичний вигляд фасаду приміщення.
Каміньський вокзал тепер приймає вкрай мало пасажирів; населення віддає перевагу автомобільному транспорту. Проте його історичної ролі ніхто не заперечить. Власне, вокзальний будинок побудували на початку 20-х років, хоч залізниця з Ковеля до Каменя діяла із 1916 р. Скажімо, на цьому вокзалі в роки І світової війни солдати кайзерівської армії зустрічали короля Баварії Людвіга ІІІ; ймовірно, то було 3 листопада 1916 р., коли він приїжджав у Ковель і тоді навідався й до нашого міста. А про те, яка затребувана для всіх сфер життя була залізниця в радянські часи, годі й говорити!
Є в місті кілька добре збережених цегляних житлових будинків, зокрема, по вулицях Шевченка, Гагаріна, які репрезентують архітектурну забудову міжвоєнного періоду. Хоч би ніякі «вітри перемін» не торкнулись кам’яниці, що на повороті вулиці Шевченка, недалеко від Миколаївської церкви! То цікавий в архітектурному плані старий дім у місті. У минулому році був втрачений будинок початку ХХ ст., який стояв перед городищем, де нині школа мистецтв. Дехто з містян мав очікування побачити на тому місці затишний сквер, а в старому будинку, скажімо, – картинну галерею.
Із перелічених споруд лише каплиця й церква на Волі є пам’ятками архітектури й містобудування, відповідно, місцевого й національного значення. Але то аж ніяк не применшує привабливості перелічених споруд, зважаючи на їх історичне, архітектурне чи культурне значення в житті міста. Для нас це цікаво, а от як туристам – хто зна...
Наталія ПАСЬ.
Коментарі