Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Ми знали, що йдемо не млинці жарити, – Василь Гупалик про АТО
10:16 13.09.2017
288

Днями учаснику АТО Василеві Гупалику голова облдержадміністрації Володимир Гунчик вручив орден «За заслуги» ІІІ ступеня.

Нагадаємо, що нагородою захисника відзначено з нагоди Дня Незалежності відповідно до Указу Президента України.

Василь Гупалик із села Пнівне Камінь-Каширського району – місцева людина-легенда.

Про це пише «Вісник+К».

Всі переповідають про дванадцять ворожих танків, які той підбив, воюючи у зоні АТО! Гордяться, що село має такого героя, й радіють, що чоловікові нарешті вручено орден. Особливо батьки. Почувши про високу нагороду для сина, вони довго не могли стримати сліз. Відчувалося, що від хвилювання не просто тремтіли їхні голоси – бриніли серця. Бо найдужче батьки тішилися, що нині можуть обіймати сина… живим.

Пішов на фронт добровольцем

– Ой, Василь у дитинстві такий вершигора був, – посміхаючись, каже мама. – Бистрий, шустрий і непокірливий. Ніколи не давав себе в обіду.

Вона по-материнськи тепло і щиро розповідає про сина. Згадує день, коли проголосили незалежність України. Яке то для всіх було свято! І Василь, хоч ще школяр був, на радощах із друзями постелив серед дороги в селі покривало, машини не пропускали – всіх вітали.

– В нас у родині свідомість українська споконвіку. Ми на москалів не зирили ніколи. Так і дітей виховували, – гордиться Лідія Павлівна.

Після школи Василь вирішив обрати фах військового. Строкову службу проходив у Криму – в 6-й бригаді морської піхоти. Тоді, зізнається, навіть був в охороні одіозного російського політика Віктора Черномирдіна. Пам’ятає, як Чорноморський флот ділили і як у Севастополь прийшов корвет «Луцьк». Йому до «дембеля» лишалося всього місяць. Повернувшись із армії, хлопець закінчив Бердичівську школу прапорщиків і став служити у Володимирі-Волинському. Але потім так склалися життєві обставини, що вирішив звільнитися зі Збройних сил України. Знову про військову справу змусила згадати війна.

– Василь чекав, коли ж принесуть і йому, – розповідає мама. – Але не несли. Тоді він, нам з батьком нічого не сказавши, сам пішов, пройшов медкомісію і записався добровольцем. 2 серпня 2014-го, на Іллі, Василь попрощався і поїхав.

Він міг би й далі відсиджуватися в теплій батьківській хаті, як це робили інші. Чому вирішив добровільно йти на війну?

– Перед тим нашу бригаду, 51-у, розбили. Чесно скажу: совість замучила. Чому хлопці, молоді, недосвідчені, загинули, а я, військовий, сиджу вдома…

Два тижні на ужгородському полігоні – й чекала передова. Василя Гупалика призначили командиром протитанкового взводу. В підпорядкуванні мав двадцять бійців, з яких лише один був професійним військовим.

– Нас відразу смертниками називали, – згадує чоловік. – Але ж ми знали, що йдемо не млинці жарити.

З полону визволила співачка Руслана

Хлопець ішов у саме пекло. А батькам по телефону розповідав, що ще на полігоні. Коли мама запитувала, а що ж то стріляє, відповідав: це він із хлопцями так «розважається». Василь розповідає, що спершу було дуже важко, бо люди постійно здавали місце їхньої дислокації. Ще не встигнуть бійці стати – вже «Гради» накривають.

Каже, десь місяць вони отак «блукали», міняючи «точки». Тоді саме замикався Іловайський котел. Взвод Василя спочатку теж мав туди відправитись, але техніка підвела.

– Бо знаєте, як то було: один танк їде, а не стріляє, інший стріляє, а не їде, – розказує Василь. – Ми просто до Іловайська не могли добратися. Тоді надійшов наказ залишатися під Старогнатівкою – зробити там рубіж. Ми й лишилися. 14 місяців звідти не сходили. Було, що по два тижні без крихти хліба сиділи. Але то таке. Інше болить: прибуло нас туди двадцятеро, а додому повернулися лише шестеро… І всіх своїх хлопців у цинкових трунах додому я особисто відвозив. Як це важко було робити – не передати. Стоїш, очі опустив, а вдова у відчаї б’є тебе по обличчю: «Чому він, а не ти?!» А ти не маєш, що відповісти. А потім обіймає і, плачучи, просить: «Хлопчики, збережіться хоч ви…»

Ворог нещадно поливав українські позиції «Смерчами» і «Градами». Поранено було і Василя. Та поряд лежали троє «трьохсотих», яким допомога медиків була вкрай необхідна. Вони стікали кров’ю, один тримав у руках свої… кишки. І Гупалик вирішив прориватися повз ворога, щоб доправити поранених до медиків. Тоді й потрапив у полон.

Василя відвезли в Донецьк. У полоні разом з ним було ще три десятки військових і цивільних. Щодня кількох забирали «на роздачу» – розстріл чи розмінування, з якого теж ніхто не вертався. Думки були про одне: наступний я? Та Василю пощастило – через три дні його з іншими полоненими з Донецька забрала співачка Руслана. Вона домовилася з терористами про обмін – і хлопці повернулися живі. Тільки тоді вдома дізналися, що Василь насправді не на полігоні, а на війні.

– Що ми в ті дні пережили!.. – від хвилювання знову затремтів голос Лідії Павлівни. – Один день не дзвонить, другий… Дзвонимо йому – нема зв’язку. Дочка стала по комп’ютеру шукати, чи нема Василя в яких списках – загиблих, поранених чи зниклих безвісти. Нема. Аж потім добилися до волонтерки з Володимира-Волинського, яка нам зачитала по телефону свіжі дані. Двадцять першим серед живих був наш Василь. Що ми з батьком уже тоді плакали і кричали з радості – все село чуло.

– Після того ми йому передали 90-й псалом із церкви на лєнті, щоб беріг його на війні. Так він з ним і вернувся. А хрестика мав, як перший раз ішов, то в полоні ті звірі його зірвали. І іконку, що взяв з дому, в тому Донецьку порвали.

– А правда, що ви дванадцять танків підбили? – запитую в чоловіка.

– Тож не я один, наш підрозділ, – усміхається й розповідає, як це було. – Ворожа колона йшла на Гранітне. А там наші хлопці стояли. Ми знали, що з озброєнням у них слабо. Ну розіб’ють їх! А приказу бити колону сєпарів не було… Значить що, дати нашим загинути? Хлопці за мною пішли. Ми «поділили» між собою, хто який танк чи БМП підриватиме. Там і «бехи», і бензовози, і «Урали» йшли. «Бахкало» хаотично, щоб сєпари в суматосі не знали, що робити. Так гарно те все в небо злітало!

То було десь у листопаді 2014-го. А вже 6 грудня за виявлений героїзм Василь Гупалик від комбрига отримав нагородний годинник.

***

Та після демобілізації для нього не закінчилася війна. Василь вирішив продовжити свій внесок у перемогу вже як волонтер. Бо добре розумів: без сторонньої помочі армії на передовій важко.

Він збирає і передає на схід найнеобхідніше – приціли та глушники (їх знайомі виготовляють самотужки у гаражах), харчі, запчастини до техніки, гроші. Ось і тепер готує чергову партію. А про те, що указом Президента його з нагоди Дня Незалежності нагороджено орденом «За заслуги ІІІ ступеня», дізнався випадково від знайомих. Чоловік довго не міг у це повірити. Аж поки його не запросили на нагородження. Каже, така відзнака для нього – висока честь. Й обіцяє надалі робити все, аби зберегти життя тих, хто воює за наше мирне небо.

Наталія КРАВЧУК, Волинська область

Фото автора


Коментарі

Cвітлана

11:00 13.09.2017

Не хлопець, а вихор. Молодчина!!! Слава і Шана Герою!!!

Віра

14:14 13.09.2017

Велика вдячність батькам за такого сина! Здоров"я Вам, усій родині, щастя і мирного неба усім!

Рома

20:42 13.09.2017

Поважаю таких як Гупалик . Це не Пташник , який просто був поранений ,а несе себе як ніби знищив цілий полк сєпарів.. Землю гребе для себе ,пісок копає ,Чиха на начальника поліції кришує.. А як хтось ткне його носом в те лайно , яким він займається - відразу ж "включає" хєроя ...

20 вересня
Сьогодні
Вчора
18.09.2017
17.09.2017
16.09.2017
Loading...
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин