Чому у районі занепадає сільське господарство?

Звикли говорити, що землі в нас багаті і клімат чудовий, і народ працьовитий та не звикли зізнаватись, що керівництво в нас недалеке. Якщо на київському рівні бодай щось на краще пішло, то по районах – як двадцять років тому. І ті самі, і такі самі, і так само.

Власне йдеться не про персоналії, бо не завжди від них все залежить. Проблема в збереженні старих, віджилих традицій та традиційного, віджилого способу мислення. А в цій царині від керівників дуже багато залежить. Не вони, звісно, сіють і жнуть, але від них залежить в яких умовах працювати селянину, підприємцю, фермеру. Чи сприяють ці умови продуктивній праці, чи, навпаки, не сприяють. За нормальних умов праці виробник може займатись виключно своїми справами, а за тих, що маємо – одну третину часу витрачати на свою працю, а дві третини на вирішення питань, які мають вирішувати чиновники.

В усіх конторах сидять люди з радянським способом думання. За радянських колгоспно-радгоспних часів це було нормально. Колгоспник був ніхто. До роботи брався тоді, коли скажуть. Робив те, що скажуть. І принагідно думав, як менше зробити, а більше отримати, бо платили за роботу стільки, скільки на життя не вистачало.

За останні двадцять років все змінилось. Колгоспів, радгоспів немає. Є власник землі і худоби, який живе з власної праці. Але живе він в колгоспних умовах і навіть гірших. Раніше селянин не думав, кому і скільки продати виробленого, де придбати добрива, по чім купити пальне, скільки сплатити податків, як оформити кредит. Тепер все це він має робити сам.

Але селянин не у всьому може розібратись, не на все в нього є ресурсів, часу. Ото він і удає з себе фермера, а є навіть не колгоспником. Наслідком цього є те, в Україні надто і надто повільно розвиваються ринкові відносини, і надто незначна частина виробників є суб’єктами сільськогосподарського товарообміну. І це не жарт, бо через це гине сільське виробництво і, як грибок на гнилому, процвітають місцеві олігархи. Таки собі, часто-густо, колишні голови колгоспів, які визначають орендну плату за землю, які контролюють  основні потоки виробленої продукції. Маємо налагоджений процес деградації сотень господарств заради надприбутку окремих. При цьому немає сенсу вважати олігархів за поганих людей. Вони є продуктом сучасної адміністративної системи.

Розвиток будь-якого виду виробництва потребує: а) умов, що сприяють праці та товарообміну для всіх; б) інвестування всіх тих, хто здатний до розвитку та розширення виробництва; в) дієвої системи страхування всіх тих, хто не імітує виробничий процес і воліє жити і працювати у відповідності до закону.

Цього в нас немає, бо чинне керівництво цього або не розуміє, або не хоче. З вірою в наших співвітчизників, зупинимось на другій версії – не хочуть. Не хочуть, бо шанують свої посади, які їх годують коштом місцевих олігархів та інших селян. До хліба вони завжди мають, навіщо щось змінювати?!

Потрібні реформи. Тобто створення умов з унеможливлення соціалістичного способу праці наших чиновників. Потрібно всю систему регулювання сільського господарства передати самим виробникам. Державі лишити лише загальні наглядові та координаційні функції. Натомість фермерам дати право і можливість об’єднуватися в неурядові виробничі спілки. Коштом спілок наймати, і мати право контролювати, консультантів зо всіх основних питань організації виробничих відносин на селі. Через такі спілки встановлювати партнерські відносини з органами влади, в тому числі – контролюючими. 

Звісно безплатно не вийде, але тепер селянин-виробник знатиме кому конкретно і за що платить. Матиме можливість персонально або через суд спитати в консультанта, якогось найнятого посередника, чому той не зробив те і так, як мав зробити, а не утримувати тих і таких, які займають посади сьогодні. Іншого шляху немає. Звісно, що тут перше слово має сказати законодавець.

Є про що поговорити з кандидатами  у народні депутати. Чи розуміють вони таке? Чи ладні цій справі сприяти? Бо таким чином вже десятки років господарюють фермери Європи.

Але без участі фермерів, підприємців також не обійдеться. Доти, доки вони будуть бігати по «начальниках» і «рішати» виключно свої питання, доти продовжуватиметься те, про що ми з таким жахом говоримо – Гине сільське господарство! А витерши сльозу, додати – Гине село, колиска України.

Вероніка РОМАНОВИЧ, голова Асоціації фермерів та приватних землевласників Камінь-Каширського району