У Камінь-Каширському районі живе родина, яка створила будинок сімейного типу
На Волині родина виховує шестеро прийомних дітей та створила будинок сімейного типу.
Про це пише газета Полісся.
Журналісти завітали до багатодітної родини і розпитали, як їм живеться.
– Пані Інно, розкажіть, як виникла ідея створити такий заклад, маючи при цьому своїх біологічних дітей? Це ваше обопільне з чоловіком рішення та чи не боялися Ви такої великої відповідальності?
— Маючи синів, чомусь кожна мама хоче ще й дівчинку. Народити у нас не було можливості, тому я, не вагаючись, запропонувала чоловікові взяти на виховання доньку з дитбудинку. Олег певний період обдумував цю мою ідею, усе зважував, але врешті-решт погодився. Згодом нам запропонували створити саме будинок сімейного типу (дитячі будинки такого типу створюються з метою забезпечення належних умов для виховання в сімейному оточенні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування — ред.). Вже у дитячому будинку нам порадили взяти трійко рідних між собою — двох сестер та брата.
— Як відбувався період адаптації дітей у новій родині і чи швидко вдалося їм порозумітися з вашими дітьми?
— Перші п’ять років були переломним періодом у нашому житті. Ми звикали і вчилися існувати в такому колективі усі разом. Це був тотальний стрес для всіх членів нашої чималої родини. Новим дітям доводилося пристосовуватися, крім того, в садочку і в школі. Зазвичай у кожному будинку є свої правила, а з ними — й певні обов’язки. Разом з тим, до кожного з них необхідний індивідуальний підхід. На щастя, діти порозумілися, стали дружити між собою. Згадуючи нині про той час, стає моторошно. Бо здається, що це відбувалося не з нами.
— Як відомо, на цьому ви не зупинилися та згодом узяли на виховання ще троє діток з однієї сім’ї. Як розвивався ваш побут на цьому етапі?
— З приходом наступних наших вихованців настала чергова смуга труднощів у моральному плані для нашої родини. Попередні дітки почали демонструвати перед “новачками” свою перевагу. Однак цього разу впоратися з непорозуміннями нам вдалося значно швидше, позаяк вже мали досвід встановлення стосунків. Та будь-які конфлікти чи суперечки врегульовували, маючи повну валізу знань про психологічні потреби дітей різного віку та таких вразливих категорій. Нині ми є повноцінною родиною, де піклування один про одного — на першому місці. Діти поважають батьків, а це чи не найвища нагорода для нас.
— Як проходять ваші свята та будні? Чи розважаєтесь ви у колі родини?
— У побуті, як відомо, дівчатка допомагають мамі, а хлопцям до снаги більш чоловіча робота. Разом з татусем сильна половина опановують столярну справу. Старша донька, Катерина, навчається в училищі, здобуває спеціальність кухаря. Їй до вподоби готувати, випікати солодощі. Вона вже повносправна господиня на кухні та матусина опора. Дітки не ледачі, усі спільно дбають про сімейне життя-буття. Є у нас і майбутні митці. Ось, до прикладу, чотирнадцятилітній Віталій малює надзвичайні картини. Художній майстерності навчається у досвідчених педагогів. Кажуть, не усім талановитим майстрам пензля вдається малювати портрети, натомість у нашого Віталія це виходить блискуче. У вихідні ж вміємо й гарно відпочити. Часто виїжджаємо на лісові прогулянки. Влітку були на морі, мандрували також у горах. Спільна справа та дозвілля неабияк згуртовують наше сімейство.
— Після сили-силенної турбот, бо тато часто на заробітках, як розвантажується мама — берегиня чималого роду?
— Буває часом, що відчуваю шалену напругу. Тоді збираємося з подругами на спільне чаювання. Спілкуюсь переважно з матерями, котрі мають в родині всиновлених діток. На зустрічах ми ділимося власним досвідом проживання та виховання у таких сім’ях.
— Пані Інно, зважаючи на Ваш досвід, здається мені, що для Вас це не межа. І не виключено, що до вашого полку ще прибуде діток. Що скажете на це?
— Так, усе ще можливо. І організація будинку сімейного типу передбачає виховання десяти дітей разом з біологічними. Як мовиться, діти — окраса кожного дому, тому я не відкидаю такої перспективи, — додала моя співрозмовниця.
Леся Мінібаєва