Мешканка села Сошичне розшукує батька, якого 75 років тому забрали на фронт

Минуло сімдесят п’ять років відтоді, як батька Марії Приймачук із села Сошичне Камінь-Каширського району забрали на фронт.

Про це пише газета Вісник.

Дівчинці тоді було лише кілька тижнів. Нині жінка у поважному віці, але продовжує шукати будь-яку інформацію про свого тата, що загубився у вирі Другої світової війни, адже переконана, що він вижив та, ймовірно, мешкав за кордоном.

Ні похоронки, ні листа

– Де батько воював, ми не знаємо, – каже жінка, – бо листів від нього не приходило. Не отримували й похоронки, тому не вважаємо його загиблим. Батька зустрів під час війни у Німеччині наш односельчанин Іван Миронюк. Він і розказав матері про це після повернення з фронту.

Виживати з чотирма дітьми в селі Домні Грицюк було дуже важко, тому, коли до жінки посватався інший чоловік, вона його прийняла. З часом родина збільшилася ще на п’ятеро дітей. Роки минали, а від Івана не було жодної звісточки.

У 1956 році двоє найстарших Домниних  синів, Петро та Степан, поїхали на заробітки у Харківську область. Через трохи покликали до себе й чотирнадцятирічну Марію.

– Петро зустрічав мене у Харкові, – згадує жінка. – І біля поїзда одразу ж порадував доброю звісткою: «Я батька знайшов!» – і розповів, як усе трапилося.

Незнайомий військовий таємно шепнув про тата

Добираючись з колгоспу до міста, хлопець очікував на трасі попутний транспорт. Зупинив автобус з військовими. Біля командира було вільне місце. Присів, розговорилися. Офіцер розпитував, звідкіля хлопець родом і що робить на Харківщині. А потім несподівано ошелешив:

– Я теж одного солдата з Волині знаю, із села Сошичне, Івана Ілліча Грицюка.

Навіть рік народження бійця назвав.

 – Так це ж мій батько! – зрадів Петро. – Де він? Що з ним? – не терпілося швидше довідатися. – Живий?

– Живий, живий, – порадував командир. – Тільки… – нахилився до хлопця і пошепки додав: – Ось тобі моя харківська адреса, – написав на листочку. – Приїдеш – усе розкажу.

Петро відвіз Марію туди, де вона мала працювати, а сам повертався у колгосп. До гуртожитку, в якому мешкав, залишалося зовсім небагато.  Раптом дорогу йому перейшла компанія підозрілих людей. Хлопець зрозумів: колишні в’язні. Опиратися було марно. Коли вигребли все з кишень, почали тузати з усіх боків.

«Хлопці, не бийте, я простий заробітчанин», – просив Петро. Та відчув, як по спині полоснули чимось гострим. То був ніж. Коли опритомнів, добрався до гуртожитку. У міліцію йти не захотів, бо знав, що нападників все одно не знайдуть. Та й чи шукатимуть?

– Коли брата шарпали, витягували все з кишень, випав і той папірець, де була адреса військового, який міг розповісти щось про батька, – каже Марія Іванівна. – Тиждень ходив він на місце нападу, обнишпорив усе, та згуби не знайшов. Але з’явилася надія, що батько живий. Найбільше не міг заспокоїтись саме Петро – куди він тільки не звертався!

Спадщина з Англії

І ось у 1989 році в Сошичне прийшло повідомлення про те, що на Домну Грицюк очікує спадщина від Грицюка Микити з Англії. Тобто йшлося про маму та батька Марії Приймачук. Співпадала вся інформація і про спадкоємця, і про спадкодавця: рік, місяць та місце народження, кількість дітей тощо, тільки замість імені Іван було чомусь Микита. Через це спадщини родина, звісно ж, не отримала.

Але знову заясніла надія довідатися бодай щось про тата. Мабуть, жив він в Англії. Але як туди потрапив? Якби не та загублена адреса…– журиться Марія Іванівна.

З дев’яти Домниних дітей в живих залишилася лише Марія. Але вона досі чекає на якусь інформацію про свого рідного батька. У 2015 році родина зверталася на передачу «Жди меня» – поки що тиша.

 – Нам не потрібен спадок, – каже жінка. – Лише інформація, де жив батько, що з ним сталося, якщо не повернувся додому. Якщо пішов у засвіти, то де похований.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                 Наталія ЛЕГКА