Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Історія жінки з Камінь-Каширщини, яка у свої 35 років встигла народити уже 11 дітей

13:00 31.07.2020
5680

У селі Стобихівка Камінь-Каширського району живе 35-річна Ірина Мороз, яка нещодавно стала матір’ю-героїнею.

Про це пише газета Волинь-нова.

«Знайомі ми з дитинства, бо жили в одному селі, разом ходили в Дім молитви…»

Якоїсь романтичної історії про те, як народжувалося їхнє кохання, немає. Все складалося якось, як кажуть Ірина й Павло, само собою: жили в одному селі, були знайомі змалку. Разом бували на зібраннях у Домі молитви. До весілля років два зустрічалися. Одружилися, коли Ірині було двадцять років, а Павлові — ​двадцять три. 29 жовтня 2005 року відбулося таїнство вінчання. Пастор Степан Гнатович благословив їхній шлюб. Чим сподобалися одне одному? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:

— Павло — ​спокійний, врівноважений, добрий…

А вже чоловік на продовження теми додав:

— Йокнуло серце…Уявив, якою вона може бути дружиною і матір’ю моїх дітей.

П’ятнадцять років скоро мине, як побралися. З приводу того, що у них сьогодні вісім доньок і три сини, подружжя говорить: мовляв, великої сім’ї не задумували, але знали, що дітей у них буде стільки, скільки Бог дасть.

Доводилося не раз бувати в багатодітних родинах. Але все ж це був особливий випадок: ще всі доньки і сини малі (найстаршому — ​13, наймолодшій — лише рік), ще ніхто не вилетів з батьківського гніздечка.

«Свою хату до весілля я не встиг добудувати»

Перше гніздечко облаштовували Морози у хаті Павлового дядька, який поїхав в Америку і пустив молодят у хату, щоб не стояла пусткою.

— Але на цей час, — ​розповідає Павло, — ​у мене вже був свій дім: і накритий, і з вікнами.

Виходить, що завидного жениха вибрала собі Ірина. Правда, коли про це зайшла мова, жінка, хоч і розуміла, що це жарт, все ж спростувала таку думку:

— Якщо по правді, то я не дивилася на те, чи є в Павла хата, чи нема.

Було, як сказали вони майже в один голос, щось важливіше. І це «важливіше» — ​любов. А от про те, що працьовитий Павло, то дівчина, звичайно, знала. Їй відомо було, що майбутній чоловік з п’ятнадцяти років, як він сам при зустрічі пригадав, почав заробляти. Бо якщо в сім’ї десятеро дітей (у нього — ​шість братів і три сестри), то батьки не можуть, як мовиться, подати їм все готовеньке. Ще підлітком їздив хлопець на сезонні роботи. А коли в Стобихівці пилорами з’явилися, то там працював. І хату починав будувати з батьковою допомогою, але в нього вже були й свої кошти. Одне слово, жив із думкою: одружившись, треба мати куди дружину привести.

«Ось тільки до весілля не встиг викінчити будинок — ​з Іриною доводили його до пуття. Через три з половиною роки, коли в нас уже було троє дітей, справили новосілля в своїй хаті. Потихеньку облаштовували її, бо ж спочатку з меблів було тільки найнеобхідніше», — розповідає Павло.

Розмова зводиться раз у раз до того, що все в сім’ї ладиться, якщо є любов. Колись, як зустрічалися, були три заповітні слова освідчення: «Я тебе кохаю». Чує їх Ірина й сьогодні. А ще жінка говорила:

— Треба, щоб чоловік похвалив і борщ чи суп, аби наступного разу ще смачніший він був — ​з душею зварений.

— У сім’ї важливо вміти жертвувати собою, — ​продовжує сказане Павло. — ​Не чекати, поки хтось щось зробить чи просто не поскупиться на добре слово, на ніжний погляд, а самому перш за все бути готовим на добрі вчинки. Жити так, щоб рідній людині було комфортно з тобою, приємно.

— Але, якщо чесно, то важко було? Та й зараз, мабуть, нелегко, бо ж ще всі доньки й сини дрібненькі, — ​допитуємось.

— Звичайно, — ​каже Ірина. — ​Особливо, коли четверо старших народила: один другого й не поколише, і навіть на трошки не залишиш їх самих. Зараз дівчатка попідростали, то вже простіше. Вони і з малими побавляться, коли у мене є якась робота по господарству, і на кухні беруться допомагати. Ходять за мною й просять: «Мам, дайте ми самі щось спечемо». У цьому році найстарша Оксана, якій дванадцять літ, торта такого смачного й гарного спекла, що гості дивувалися її кулінарними здібностями. У багатодітних сім’ях так уже складається, що змалку кожен прагне скоріше навчитися щось робити. По собі це знаю: бачила, що мама завжди в праці, тож без примусу старалася їй допомогти.

«Нас виручає те, що завжди разом»

Мова зайшла про те, що в сім’ї по-різному буває — ​і посперечається чоловік із дружиною, і непорозуміння якесь виникне. Але головне, щоб була любов, яка все перемагає й завдяки якій майже через п’ятнадцять років подружнього життя Павло каже:

— Я тішуся тим, що вибрав за дружину саме Ірину.

— Ні на кого б не проміняла свого чоловіка, — ​в унісон додає жінка.

А ще багатодітна мама розмірковувала:

— Думаю, нас виручає те, що ми завжди разом. Щось треба на городі зробити, сіно поворушити — ​в машину і гуртом на поле, сіножать. Візьмемо хліба, сала, огірочків — ​на свіжому повітрі діти так апетитно їдять! От вам і пікнічок на природі.

Найстаршому синові подружжя Морозів 13 літ, наймолодшій доньці – лише рік: ще ніхто не вилетів із батьківського гніздечка.

До речі, липневого дня жіурналісти могли б і не зустрітися з Морозами, якби наперед не домовилися. Адже це та пора, коли тривають чорничні жнива, які дають добрий заробіток — ​ним на Поліссі дорожать. Тож подякували подружжю за те, що пішли нам назустріч і не подалися зранку до лісу. А у відповідь почули:

— У нас пів дня попереду. Ми ще поїдемо по чорниці. І шестеро старших дітей з нами. Нікого ніколи не силували. Вони самі хочуть збирати ягоди і так вправно беруть їх, що можна тільки подивуватися. Комарів у цьому році, правда, стільки, що не відігнатися від них, але ж чорниці в ціні, то стараємося заробити.

І з цих заробітків подружжя не робить секрету. Був такий рекордний день, що набрали 230 кілограмів ягід. А це ж десять тисяч гривень! Зазвичай, менше, але все одно 130–150 кілограмів привозять. Два роки тому завдяки дарункам лісу зібрали гроші й купили потужний позашляховик Land Rover.

«У цьому році хочемо, — ​розповідає Павло, — ​парове опалення в хаті зробити. «Жигулі» ще маємо — ​це наша перша машина, якою їздимо у Камінь, Ковель, якщо треба. А Land Rover — ​на латвійських номерах (цьогоріч дозволили ще так їздити — ​розмитнення дорого коштує, то не знаю, як далі буде). І цей автомобіль зараз для нас просто незамінний. Бо куди в лісі доїдеш «жигулями»? Хіба до першої калюжі. Позашляховик і коня нам замінює, якого в цьому році продали. Якщо треба дрова чи зерно привезти, то причепив підводу — ​і ніяких проблем».

«Наостанок жінка розповіла, Наші доньки дуже люблять співати. Почують якусь пісню — ​й до мене з проханням: «Мам, давай розучимо». Я їх підтримую — ​і вдома співаємо, і тоді, як їдемо машиною в поле чи до лісу».




Загрузка...
Загрузка...
Коментарі

Марина

13:40 31.07.2020

Люди Герої Країни

Людмила

22:48 31.07.2020

Прочитала у фейсбуці цю красиву історію,але те ,що прочитала в коментарях шокувало.Дуже багато негативних коментарів,так само було ,коли писали про жінку з Рівненської області.А вам хочу побажати всього найкращого,хай Бог береже вас і вашу велику сім'ю.

8 серпня
Вчора
06.08.2020
05.08.2020
04.08.2020
03.08.2020