У Верхах здавна промишляють «банячною справою»

Ливарну справу у Верхах у Камінь-Каширському районі започаткував Улян Віліщук. Мав персональне тавро і продавав посуд у Варшаву.

Здавна металевий ливарний посуд, виготовлений місцевими умільцями, славився не лише у довколишніх селах, а й навіть у Європі, куди його на початку минулого століття підприємливі поліщуки возили на продаж вузькоколійкою, – пише Волинь24.

КОЛИСЬ З ВЕРХІВ МОЖНА БУЛО ДОЇХАТИ ДО ВАРШАВИ, А ТЕПЕР…

Мальовнича природа довкола села Верхи, що оперезане двома невеличкими річечками Ясинівка та Попелівка — притоками Стоходу, здається, з поконвіків манила сюди селитися людей. Хоча сьогодні важко уявити, що колись у цьому поселенні, у якому зараз мешкає всього трохи більше як 580 жителів, вирувало неабияке просвітницьке, духовне та господарське життя.

Наприкінці 18 — на початку 19 століття у селі функціонувала греко-католицька чернеча обитель із духовним училищем, в якому здобув духовну освіту майбутній митрополит Петербурзький та Ладозький Антоній Рафальський.

У 20-30-х роках минулого століття у Верхах діяла залізнична станція. Саме із нею пов’язують розквіт села уже за часів панування Польщі, коли його населення стрімко зростало й перевалило за тисячу. Адже поліщук із забитого поліського села міг тоді доїхати куди завгодно: до Ковеля, Бреста і навіть до Варшави. І цю перевагу верхівці увічнили, назвавши одну із сільських вулиць, де розміщувалася залізнична станція, іменем польської столиці.

То тепер про Верхи кажуть, як про кінець світу, бо тут закінчується розбита «гравійка». Залізницю, яка стала життєдайною артерією для цього поліського куточка, знищили в роки Другої світової, а добивали вже в часи післявоєнні. А до того цей населений пунк знаходився на перетині багатьох торгових артерій. Приміром, через Верхи проходила дорога із Каменя до Стобихви, котра була в певний період теж містечком.

У ВЕРХАХ ПІЛСУДСЬКИЙ МАВ «КОХАНКУ», ЩО СТАЛА ДЕПУТАТОМ ПОЛЬСЬКОГО СЕЙМУ

У селі був ярмарок, через нього активно велась торгівля. Працювали тут лісопереробне підприємство, один паровий і два водяні млини, олійниця, кузня. А ще верхівці з діда-прадіда вміли виготовляти алюмінієвий посуд, були одними із перших ливарників на Поліссі.

Започаткував це діло у далеких 30-х роках уродженець села Улян Віліщук, який, не маючи жодної спеціальної освіти, мав до всього золоті руки й тяму, а ще був працьовитим і наполегливим. Саме він створив невелику ливарню з виготовлення посуду з алюмінію, а згодом розкрутив цю справу так, що багато місцевих хлопчаків стали працювати у нього підмайстрами.

І що цікаво, так це те, що розвитку такого виробництва сприяла сама польська влада. Певно, у знак вдячності верхівцям за те, що вберегли творця польської державності Юзефа Пілсудського.

Через Верхи у 1916 році проходила лінія фронту, про яку й досі нагадують окопи та залишки військового складу боєприпасів, що збереглися в тутешніх лісах. Біля села стояли загони польських легіонерів Юзефа Пілсудського, які воювали на боці австро-німецької коаліції. А в самому селі їхній командир переховувався у будинку Парасковії Приходько після того, як його бригаду добряче потріпали російські вояки армії генерала Брусилова.

Згодом ця жінка, як згадують місцеві, була депутатом польського сейму. А коли перший голова відродженої польської держави віддав Богу душу, то за Параскевою Приходько в село спеціально прибув кортеж, щоб вона могла персонально провести покійника в останню дорогу.

Нині можна лише здогадуватися, які відверті стосунки склалися у простої сільської жінки із цим польським маршалом, який потайки сидів у її льосі, і який вплив вона мала на його світогляд. Адже, повернувшись у Польщу, Пілсудський відмовився присягнути на вірність німецькому кайзеру.

За що і був на певний час ув’язнений. Певно, у будинку поліської жінки, критому соломою, де панує ідилія і спокій, намилувавшись красою довколишньої природи, він зумів намітити дещо інші плани для свого народу, зрозумівши, що треба відроджувати власну державу.

АЛЮМІНІЙ СЮДИ ВЕЗЛИ ВАГОНАМИ

Сьогодні вже мало хто й пам’ятає, що алюміній в село привозили поляки вагонами, а вже звідси вивозилася готова продукція — металеві чашки, ложки, чавуни та сковорідки. Як правило, експортували її у Варшаву, а звідти — у інші міста.

Уляна Віліщука й дотепер згадують у Верхах, як майстра, що за яке діло б не брався, як би колись сказали, все йому було до снаги. Місцева мешканка Марія Пащук пригадує, що він добре знав столярне ремесло, вмів робити вікна та двері, був хорошим бляхарем.

А щоб виготовлену ним продукцію можна було відрізнити, він карбував на ній персональне тавро. Таким чином засвідчуючи знак якості, як справжній цеховик.

І хто знає, як би склалася доля цього поселення у майбутньому, аби на ці землі у вересні 1939-го не прийшли більшовицькі “визволителі”, не впроваджувалася політика насильницької колективізації, яка прикріпила на багато років цих простих селян до землі, зробивши з них фактично державних кріпаків.

Можливо, у Верхах працювала б зараз навіть своя приватна ливарська фабрика, або навіть невеликий завод. Бо ще й до сьогодні у селі збереглася традиція ливарства і майже кожен місцевий чоловік уміє виливати алюмінієві чавунці, ложки та інший посуд. Адже дід Волиян, саме так кликали по-вуличному Уляна Віліщука, навчив цій справі чимало своїх односельчан. А вже від них це ремесло успадкували їхні діти та внуки.

Певно, Улян Віліщук зумів надбати собі ще в той час чималі статки. Після війни, а він також був на фронті, повернувся з Берліна на трофейному велосипеді, часто любив розповідати своїм онукам, що якби не прихід на ці землі перших совєтів, то він давно придбав би за кордоном вантажного автомобіля. А коштувала вантажна машина за тогочасними мірками шалені гроші.

Щоправда, після війни майстер жив як і всі — його теж загнали в колгосп. Фронтовик мирно трудився, вирізнявся від інших хіба вправністю рук своїх. Адже за радянських часів за підприємницький запал, бажання заробляти, та навіть за хату, криту бляхою, могли “приклеїти” ярлик куркуля і запроторити туди, де Макар телят не пас, тобто у Сибір на каторгу.

Саме така доля спіткала двох жителів села — двоюрідних братів Якова Макаровича Павлючика та Володимира Андрійовича Павлючика, які перейняли в Ульяна Віліщука ливарську справу. Радянські органи держбезпеки звинуватили їх в «пособничестве бандеровцам».

ДО ВІЙНИ КАЗАНИ, ПІД ЧАС НЕЇ – КОКАРДИ З ТРИЗУБАМИ ДЛЯ ПОВСТАНЦІВ

Прихід радянської влади, кривава війна зруйнували долі та мрії багатьох жителів. Село Верхи опинилося в самісінькому епіцентрі багатовекторного протистояння. У густих довколишніх лісах базувалися повстанські загони та навіть їхні дві друкарні. А в сусідньому Великому Обзирі дислокувався деякий час штаб угрупування УПА «Північ».

Чимало місцевих парубків та дівчат мріяли про вільну Україну. Цікаво, що ще до війни в селі було заарештовано групу з чотирьох націоналістів та розстріляно за підготовку так званого теракту проти радянських органів влади. Чимало жителів села було репресовано за співпрацю з націоналістичним рухом опору вже після війни.

— У 1943-му велика колона вояків УПА спинилася постоєм у нашому селі, — згадує Марія Пащук. — Вони були добре озброєні, на конях, мали навіть гармати. Згодом вони рушили в напрямку Великого Обзира. А в наших лісах діяла боївка «Голуба».

Двоюрідні брати Яків та Володимир Павлючики таємно виготовили форми та деякий час виливали з металу для повстанців кокарди з тризубами.

«ТИХ, ХТО ПРИТАЇВСЯ, ПОЛЯКИ КОЛОЛИ БАГНЕТАМИ»

— Весною хтось помордував поляків в поселенні Майдан, що знаходилося між Верхами та Карпилівкою, — згадує про ті страшні події із сумом у голосі Марія Пащук. — А у вересні того ж року німці нібито з польськими поліцаями спалили наше село. Спочатку літаками довго бомбили. Потім приїхали на машинах, взяли в кільце, поставили скоростріла та давай строчити. А ми в ліс бігли, кулі за спинами свистять. Тих, хто притаївся, поляки кололи багнетами. Одна сільська жінка заховалася в зіллі, так її німець урятував. Сказав ховатися, бо поліцаї йдуть. Так вона і вціліла.

Німими свідками тих страшних часів залишилися старі віковічні дуби та хрести і пам’ятники на кладовищі біля церкви, на яких викарбувана одна і та ж дата загибелі багатьох мешканців цього села. Саме тут поховали односельчани сімдесят убитих своїх земляків.

Багато з верхівців, яким вдалося уникнути нацистської розправи, загинуло на фронтах війни. Ще когось замордували банди, які шастали в довколишніх лісах. Тих, хто більше симпатизував совєтам, часто знищували в повоєнні роки й повстанці, а тих, хто допомагав національному визвольному руху, навпаки карала репресивна радянська влада. Ненависть, помножена амбіціями вождів, калічила людські долі.

***

Володимира Павлючика не врятувало навіть те, що він свою провину перед радянською системою спокутав на фронті. Героя-розвідника, який повернувся з війни в орденах та медалях, за доносом заарештували і разом з двоюрідним братом Яковом заслали на 25 років у табори.

Яків Павлючик залишився в Сибіру назавжди. Його прах покоїться на чужині у вічній мерзлоті.

А Володимир Павлючик будував Братську гідроелектростанцію, часто згадував, як сотні тисяч, таких як він, українських каторжан, гинули там у болотах Сибіру. Повернувшись на рідну землю, він довго працював електриком у Рожишенському районі, горів на опорі під напругою 10 тисяч вольт. Втратив пальці на руках і ногах, але Божою волею вижив. І лише нещодавно цей легендарний сивочолий чоловік, про життя та поневіряння якого можна писати книгу, спочив у мирі.

Олесь ФЕДОРОВИЧ