У Камінь-Каширському районі відзначать День захисника України. Детальна програма

От хто що б не говорив, але сьогодні вперше за повоєнні роки відбулась нехай і ритуальна, але переломна подія в житті району щодо відношення до пам'яті про борців за незалежність України - маю на увазі урочисте відкриття пам’ятного знака на місці стоянки бази ОУН-УПА «Північ», що в урочищі «Зарічки» (Хотешівська сільська рада). Нехай ще районом точаться різні розмови і пересуди про методи боротьби учасників тих національно-визвольних змагань, є різні погляди на цей період часу, врешті й серед націоналістів у ті часи також існували різні бачення шляхів відновлення своєї державності, але крига скресає. Це, звісно, символічний крок до самоідентифікації своєї національної свідомості і він потрібен не так тодішнім бульбашам/мельниківцям/бандерівцям, як нам всім, особливо молодому поколінню. Присутність на цьому дійстві Ростислава Кухтея також є певним символом, якщо хочете, нашої еволюції, нашого прозріння внаслідок відкриття нових, раніше не доступних сторінок своєї історії. Йому, як би не кидали у мій бік каміння зловмисники, вистачило сміливості, організаційних здібностей та громадської позиції, аби у своєму рідному районі розпочати публічний відлік нових сторінок боротьби за українську Державу. Покоління Кухтея, молодших за нього людей у школах, ВНЗ, в пресі, на телебаченні та побуті, принаймні на Поліссі, переважно чуло і бачило з різних боків лишень захоплення від "мирної розбудови великої держави", адже це був справді повоєнний час і поліщуки позбувалися личаків. Звідусіль лунала пісня "День Победы" Давида Тухманова, люди будувалися, купували холодильники і телевізори і рідко у якій родині розповідали дітям правду, наскільки вона була відома простим мешканцям. Старші люди, котрі достеменно знали ціну Побєди, "перспективи" колгоспів та індустріалізації, боялися навіть дітям це все розповідати, оскільки необережне слово на публіці - це безплатний квиток в один бік до Сибіру. Я не виправдую Кухтея, але й не можу назвати його лицеміром, оскільки й наше покоління було у полоні мороку, дехто й донині не може з ним розпрощатися. Бо, скажіть мені на милість, скільки людей до Незалежності знали про Сандормох, "Розстріляне Відродження", хто читав про таємні пакти Молотова-Рібентропа, хто тоді володів справжніми цифрами жертв ДСВ і т.п. інформацією. Нещодавно, побувавши у одній з середніх шкіл з сусіднього з нашим району, я ніяк не міг одразу зрозуміти - чому до цих пір вчителі так не сміливо прощаються з настінними шкільними картинами піонерів (лишень замалювали червоні галстуки), ще з пересторогою говорять на уроках про бандерівщину і УПА тощо. І лишень згодом мені дотумкалось, що ті ж вчителі, які мають кілька десятків років педстажу, самі з "іскрою в очах" переконували своїх учнів - нинішніх батьків сьогоднішніх школярів- про піонерський, комсомольський рух, подвиги партизанів, Радянської Армії у боротьбі з німецьким фашизмом і т.п., звісно не знаючи, що Гітлер тільки випередив свого колегу Сталіна у неминучій військовій бійні за світовий устрій і боротьбі за "щастя на всій планеті". Це "щастя" в обох було одного поля ягоди - воно несло людиноненависницьку ідеологію і зверхність над іншими, байдуже чи це націонал-соціалізм, чи комунізм. ОУН і УПА, звісно, не були ідеальними інструментами державотворення, серед них також були різні люди і нЕлюди, але тоді був такий час, такі були методи боротьби, коли життя людини цінувалася не вище репутації нинішнього політика на теренах колишнього Союзу. Справедливо хтось зауважив, здається Чеслав Мілош, що постать Пільсудського народила Бандеру. Армія Крайова та Армія Людова Польщі мали свої прототипи- відповідь на "полі брані" на спірних територіях - УПА і партизанів. Найбільший польський фахівець з питань Волинської трагедії, професор Ґжеґош Мотика фактично розпочинає свої "дослідження" щойно з 1943 року і називає депортацію біля 750 тис. українців, операцію Вісла як відплатні акції Польщі за Волинську різню, забуваючи згадати столітні знущання поляків над українцями-автохтонами на своїй землі та підлу змову комуністичних режимів тодішньої Польщі та Росії. Це ми тепер такі мудрі поліщуки, все можемо вільно прочитати, обговорити, плюнути в очі чи душу будь-кому, вважаючи це проявом демократії. Однак, ми всі, окрім народжених за часів Незалежності, є продуктами виховання, ідеологічної шліфовки Кремля і ще нині не всі усвідомлюють ступінь спотвореності тодішньої офіційної історії. Тому, пам'ятник упівцям у Хотешові є першим реальним кроком у нашій дорозі до самопізнання, самусвідомленні вимог нинішнього часу та своєї громадянської позиції. Ми - не раби! Раби - не ми! - цитували такі гасла за часів Кухтея, вони актуальні й для нинішніх українців, хто не вважає себе рабом...

#Присутність на цьому дійстві Ростислава Кухтея також є певним символом, якщо хочете, нашої еволюції, нашого прозріння внаслідок відкриття нових, раніше не доступних сторінок своєї історії. Йому, як би не кидали у мій бік каміння зловмисники, вистачило сміливості, організаційних здібностей та громадської позиції, аби у своєму рідному районі розпочати публічний відлік нових сторінок боротьби за українську Державу. # - от не чекали від Хріна такого реверансу!!! "Відлік нових сторінок" у районі почався ще задооовго до цього - це по-перше, а по-друге - сміливість Кухтєя (тільки так він себе називав в іпостасі першого секретаря райкому компартії) , можливо, не варто плутати із пристосунням до ситуації і палкою любов,ю (саме так) до позиціонування себе як незамінимого чєловєка в районі.