Мріяв придбати дім і почати нове життя: спогади про багатодітного батька з Камінь-Каширщини Ярослава Даниліка

26 Вересня 2023, 13:00
Вічна пам'ять 3345
Вічна пам'ять

Старший солдат 14-ої окремої механізованої бригади Ярослав Данилік з Камінь-Каширської громади вважався зниклим безвісти з 29 березня 2022 року.

Півтора року після героїчної загибелі на Миколаївщині, 18 вересня Герой знайшов вічний спочинок у селі Витуле Любешівської ОТГ, де він народився, - пише газета Полісся.

Земляки пам’ятатимуть Ярослава, батька трьох дітей, хорошим господарем, майстровитим і тямучим чоловіком. Згадуючи його життєпис, додаватимуть наприкінці «Слава Герою!».

Минулого понеділка жителі Каменя-Каширського вийшли на вулиці вшанувати українського Героя, котрий повертався додому. Встеленими квітами дорогами міста скорботний кортеж попрямував у напрямку його малої батьківщини, до села Витуле.

Виконуючи волю покійного захисника, Ярослава поховали поруч матері. Вічність назавжди поєднала дорогих людей – маму, яка народила патріота України, та сина, який мужньо віддав своє життя заради країни, щоб кожен із нас мав щастя ніколи не побачити пекла війни.

Востаннє звісточка від Ярослава Даниліка прилетіла з фронту ввечері 28 березня. Тоді між ним і молодшим братом Віктором відбулася недовга розмова, яка залишила в серці останнього неспокій.

«Ярослав служив строкову в прикордонних військах. Повернувшись з армії, одружився. Рік вони із дружиною (наразі вже колишньою) мешкали при нас, у батьківському домі. Затим виїхали в Білорусь, де проживали певний час. Опісля поселилися у Ворокомле. Надбали спільно трьох чудових діток. Брат любив своїх синів і донечку, старався дати дітям більше та краще, ніж мав сам, постійно їздив на сезони. Він не цурався будь-якої праці, лише аби та дозволяла заробити копійчину для сім’ї, фінансово підтримував близьких. Але згодом його особисте життя пустило тріщину. Відтоді брат не знаходив собі місця. Коли ж почався Майдан, а потому і війна з росією, казав, що йому місце на війні. Перед самим повномасштабним російським вторгненням наче трохи змінив думку, хотів придбати дім і почати все знову, створити родину. Та тільки ворожі війська сунули в Україну, він пішов у військкомат, а далі… Житомирщина, Київщина, Миколаївщина, бої, суцільне пекло», – розповідає Віктор.

Про свої військові будні Ярослав Данилік намагався розповідати рідним стримано, адже все-таки знаходився на самому передньому краї. 

Після визволення Київщини бригада Ярослава передислокувалася на Миколаївщину та вже там продовжила виконувати бойові завдання. 29 березня брат Віктор вкотре зателефонував, а відповіді не було. Зрозумів, що трапилася біда, бо перед цим ненароком Ярослав звірився йому, що не знає чи ще повернеться живим, їм доводиться не просто страшно – жахливо.

«Кілька днів телефонували до хлопців, які воювали разом із Ярославом. І от десь 6-7 квітня таки якийсь з товаришів брата відгукнувся і ми нарешті почули, на жаль, гірку новину, що під час одного з тяжких штурмів ворожих позицій Ярослав загинув. Боляче, бо ми всі так чекали, що він живим і неушкодженим повернеться до нас. А довелося покласти тіло брата в домовину», – додає Віктор Данилік.

Коментар
23/06/2024 Неділя
23.06.2024
22.06.2024