Острівок: громада села відзначила престольне свято
У день пам'яті преподобного Серафима Саровського православна громада села Острівок вже вдруге відзначила престольне свято.
Урочисто та піднесено на свято скликають дзвони.
За деревами та будівлями здалеку видніються куполи та хрести нещодавно збудованого храму. З радісним настроєм до нього на святкове богослужіння ідуть місцеві жителі, а також десятки людей з навколишніх сіл. В цей день вони об’єднаються у спільній молитві до Бога.
Подвір’я храму нагадує тихий райський куточок. Золотисті бархатні чорнобривці та витончені пурпурові космеї милують своєю дивовижною красою.
У храмі лунає молитва. Люди похилого віку, молоді мами із дітьми у вишиванках слухають у затінку спів церковного хору.
Образ святого Серафима Саровського над вхідними дверима храму нагадує про його угодництво Богові. За своє життя преподобний творив чудеса, мав дар слова «живого і щедрого», прозорливість незвичайну: читав думки, як книгу.
У храмі атмосфера покірності та величі Божої. Палають свічі, сяє розкішний двоярусний іконостас. Більше десяти священиків звершують літургію. Тут відчуваєш себе рабом Господнім.
Балкон є найулюбленішим місцем дітей. Сюди піднімаються й дорослі: щоб відпочити або побачити церковне дійство згори.
Сходи з балкону ведуть на дзвіницю.
А там в черговий раз б’ють у дзвони. Молоді хлопці беруться за мотузки та по черзі калатають билом. Для тих, хто боїться висоти, на горище краще не підніматися, проте для місцевих хлопців ця справа стала звичною.
Чудовий краєвид з вікна дає зрозуміти, що село поступово розвивається.
Тим часом на церковному подвір’ї старенька жінка збирає пожертви на будівництво Свято-Преображенського храму с. Осьмиговичі Турійського району Володимир-Волинської єпархії УПЦ.
Місцеві мешканці пригадують як колись в такий же спосіб теж збирали гривню за гривнею на будівництво своєї церкви, а потім клавши цеглинку за цеглинкою її будували. З Божою допомогою вдалося звести храм всього за два роки. Над його оформленням працювали будівельники із села Гірники Ратнівського району. З тих же країв і жінка, що розфарбовувала приміщення. А от куполи зводили професіонали із Закарпаття.
«Якби з могил підняти людей, що померли 20 років тому і сказати, що в Острівку стоїть церква – вони б сміялися», - запевняють місцеві мешканці. – Ніхто і гадки не мав, що це можливо. Навіть, коли гроші збирали у сусідніх селах – в це не вірили. Дякувати Богу знайшовся спонсор, ім’я якого й досі невідоме та пожертвував значну суму на будівництво. Бо за свої кошти ми б, напевно, тільки фундамент заклали».
Так завдяки стараннями громади тепер височіє храм Божий.
«Раніше до церкви ми ходили в сусіднє село Черче, що за 3 кілометри від Острівка. А зараз почуєш дзвони, прокидаєшся і за 5 хвилин у храмі», – говорить Володимир Лесик.
Острівчани додають, що до церкви частенько навідується й молодь. А особливо завдячують місцевому священику Ростиславу Карпенку за духовне виховання дітей: організацію недільної школи у селі та християнські табори.
«Випускники школи щороку приносять подарунки для храму. Подарували 2 ікони та підсвічник. Окрім того в церкві відбулося вже більше трьох вінчань».
Тяжко повірити, що на місці храму преподобного Серафима Саровського десятки років тому стояв сільський клуб. Та це приміщення знищила стихія.
«Клуб потребував негайного ремонту. У 1996 році через велику масу снігу обвалився дах. Потім була спроба його відновити: привезли деревини, будматеріалів. Але так і не довели справу до кінця. Тому стіни, що лишилися - почали розсипатися, а їх залишками позасипали ями на дорозі».
Прихожани намагаються зрозуміти для чого Бог подарував їм церкву.
«Люди у нас глибоко віруючі та достойні того, щоб мати свій храм, отже заслужили такої милості від Бога», – висунув версію Володимир Лесик. – Буває, що прийдеш до храму в Черче, чи Осівці, а там частина прихожан з Острівка».
«А може не тому, що заслужили, а для того щоб покаялись», – заперечує його колега.
Зрештою радіють люди, що мають тепер храм.
З приводу мови, якою ведуться богослужіння в храмі, у прихожан різні думки: одні говорять, що літургія повинна бути зрозумілою для кожного, а отже, українською мовою. Інші наполягають, що змінювати нічого не потрібно, бо так дав Бог, щоб мова була старослов’янською.
«Я не проти української, але в храмах споконвіків правили старослов’янською мовою. Тому змінювати її на українську буде зовсім недоречно. Молитовні тексти на ній зовсім не так звучать», - говорить один із прихожан.
Коли запитуєш у нього чи він розуміє старослов’янську – відповідає, що ні.
«А я от був у Львові, де правили українською мовою і, скажу по-правді, я не стояв як тут – я все розумів!– зауважує Володимир Лесик, – То чому ж я повинен стояти в церкві і не розуміти половини слів?»
«Скільки б я не ходив до храму – я все одно всього не зрозумію, – продовжує дискусію його опонент та додає. - Мова повинна бути Божою. А яка вона буде – не нам вирішувати. З цього приводу в кожного своє бачення».
Дискусії на цьому не завершуються, а от ідею утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви всі однозначно підтримують.
«Так і має бути. Тоді б не було суперечок з приводу того, чи російська, чи українська церква, адже вона Божа».
У храмі преподобного Серафима Саровського часто проводиться збір пожертв. Зокрема, збирали кошти для дітей-сиріт, для бійців АТО тощо. А також на допомогу матушці із села Щитинь Любешівського району, чоловік якої загинув через нещасний випадок.
По закінченню богослужіння відбувся хресний хід навколо храму, який очолив благочинний Михнівської округи протоієрей Володимир Новосад.
На завершення святкової ходи благочинний привітав громаду. А місцевий священик Ростислав подякував усім за те, що розділили це свято разом та запросив парафіян до святкового столу.
Коментарі