Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Басейн у Камені-Каширському. Фото 60-70-х років.
Басейн у Камені-Каширському. Фото 60-70-х років.

Чисті вулиці, басейн, таксі: яким був Камінь-Коширський під владою міжвоєнної Польщі

13:01 27.01.2019
6207

Загальну картину колишнього містечка Камінь-Коширський та його настрій відтворює у своїх спогадах колишня його жителька Данута Венґловська.

Данута Венґловська має двох синів: старший Костянтин живе у Великобританії, менший Андрій – у Польщі. Раніше сім`я мешкала в Донецьку, але відколи місто стало окупованим, жінка проживає почергово то в Польщі, то в Англії і ще – хоч не часто, але регулярно – навідується у Камінь: тут пройшло її дитинство і юність, звідси стелилася їй дорога в світ, зрештою – тут, на міському цвинтарі, похоронені її батьки й чоловік.


... Родина Данути по батькові жила в Новоград-Волинському повіті на (сучасній) Житомирщині. Мали багато землі, млина, вміли добре господарювати. Однак, коли в 20- рр. ХХ ст. була встановлена більшовицька влада і розпочалась примусова колективізація та, відповідно, репресії щодо селян, котрих клеймували «куркулями» та відправляли на Сибір, старший Венґловський з сином Іваном вирішили рятуватися: вони взяли з собою лишень маленькі клуночки з харчами в дорогу і подалися на захід. Так біженці опинилися в містечку Камінь-Коширський, яке на той час було під владою міжвоєнної Польщі.



Дід Данути був підприємливий, тямущий, охочий до роботи, тому й на чужині відразу взявся до діла: купив коня, воза і почав розвозити по домах багатих поляків воду з водокачки, що стояла (і нині є) в центрі міста. Так він заприятелював із братами Жменьковськими; їх будинки стояли поруч у центрі міста (тепер тут знаходиться адмінбудинок). Вони мали млина недалеко від дому, тому Лукаш займався пекарнею, а Левон відкрив м`ясний цех з виготовлення ковбасних виробів. Дід перейшов працювати до Жменьковських, їздив по селах і доставляв всяку живність для м`ясарні.

Згодом Іван Венґловський оженився на олексіївській дівчині Тетяні з Курчуків. Восени 1936 року в них народилася донька, назвали її Данутою; хресним батьком вибрали Лукаша Жменьковського, а хресною стала дружина Левона. Так вони подружились сім`ями, часто гостювали один в одного, разом проводили свята й будні.

Венґловські купили ділянку землі на Застав`ї, побудували цегляний будинок: одна половина була житлова, а в другій облаштували крамницю солодощів – цукерню. Так, в оточенні домашнього затишку, любові та опіки підростала маленька Данка. Була допитлива і уважна. Вона й дотепер, попри авторитетний вік, – дуже добре відтворює в пам`яті атмосферу міжвоєнного та воєнного Каменя і має виразні спогади про його жителів.

Кожен спогад, кожна розказана нею маленька історія, немов пазли, заповнюють віртуальний простір і створюють загальну картину колишнього міста та відтворюють його настрій.

«... То було не просто чисте, а ідеально чисте місто! Кожен господар пильнував порядок біля свого дому. Всі намагалися облаштувати хоч маленький, але обов`язковий квітник. Так само були впорядковані вулиці міста. Тротуари від дороги відділялись газонами і невеличкими дерев`яними парканчиками, пофарбованими в колір трави. За порядком у місті також слідкував поліцейський (страж порядку). Якщо задимлений комин чи розкидане сміття біля дому – чекайте квитанцію на оплату штрафу.



... Маленька Данута мала неабияку втіху, коли вони з мамою ходили на Богослужіння в костел. Дорога до храму була гарно забрукована, а сам костел захоплював великими розмірами і простором. Лавки були високими, а для маленької дівчинки – такими високими, що дівча аж губилося поміж ними. Неймовірні відчуття переживала дитина, коли акорди органу злітали до склепінь, наповнюючи будівлю насиченим, густим звуком. Подобалося дітям розглядати і прочитувати написи на надгробках, що знаходились у стінах костелу. Було трішки боязко, але цікаво...




... Літньої пори в будні і в свята тягнулись містяни цілими сім`ями до міського басейну. То було найлюбиміше місце відпочинку: тут купались, засмагали, грались, брали участь у змаганнях з плавання, котрі регулярно організовувалися літніми днями. Басейн був розділений для дорослих і дітей. Поруч стояли лавочки, а роздягальні були двохповерхові.

Узимку басейн для купання змінювався на ковзанку. Зважаючи, що лівий берег Циру був заболочений, то все навколо перетворювалося на суцільний льодовий пляц. Смільчаки каталися річкою на ковзанах аж до ворокомлівських окраїн і, наковзавшись досхочу, повертались додому тим самим шляхом.


... Староство мало в користуванні транспорт – фаетон, у котрий впрягали пару коней. Ще один такий пасажирський візок був у сусіда Венґловських Костека, котрого той використовував як таксі. У ранню пору він курсував до вокзалу, щоб забрати пасажирів із поїзда, і так само ввечері відвозив на вечірній потяг, що прямував до Ковеля, а далі – до Варшави. Костековий фаетон був затребуваний і в свята та недільні дні: тоді було найбільше охочих покататися вулицями міста. Бувало, в таку прогулянку відправлялася з кимось і Данка... Такі моціони видавались для дівчинки якимись загадковими, так само, як і мелодичні цокання підков коней по вибрукуваній трилінкою дорозі...


... Через дорогу від будинку Венґловських жили старички Качмареки з невісткою і внучкою Галинкою. Їхній двохповерховий дім зберігся донині; його архітектура є зразком типової житлової забудови міжвоєнного періоду. Біля дому цвіли різні квіти і кущі бузку. Син Качмареків був військовим і відбував службу, а невістка працювала медсестрою в лікарні. Старші Качмареки добре знались на городництві, вирощували в теплицях овочі і були справжніми фанатиками порядку і чистоти. За будинком стояли теплиці, вибудовані ніби під лінійку, все росло рівнесенькими рядочками, акуратно підгорнуте й підв`язане.




Данута й Галинка гарно дружили і постійно проводили час вдома то в одної, то в іншої. У будинку Качмареків дівчаткам найбільше подобалось гратися на балконі, що виходив на центральну вулицю: вони бачили всіх перехожих, а їх – ніхто. І це дуже тішило дітей! Якось літнього дня Данка з своїми ляльками побігла гратись до Галинки, звісно ж – на балкон. Вони так захопились своїми дитячими справами, що й не помітили, як хтось, певна річ – ненавмисне, закрив зсередини балконні двері. То-то було галасу! Тоді дівчаток почули й побачили всі перехожі, а вони не помічали нікого, аж допоки їх не «визволили» з «балконного полону».

Вже пізнше, з початком війни, батько Галинки зник безвісти: ширились чутки, що він потрапив у полон до радянських спецслужб і був розстріляний у Катині. Відомо, що восени 1939 року радянські війська вступили на територію Польщі і за наказом Сталіна розпочали арешти польських військовослужбовців і цивільних – чиновників вищого рангу. Їх відправляли в табори для утримання польських військовополонених у Старобельську, Козельську, Осташкові та інших місцях (загалом, їх було 8), а згодом – розстріляли.

... У двохповерховому будинку (на місці теперішньої Свято-Миколаївської церкви) жили Макаревичі – хороші друзі Венґловських. Далі по дорозі до лікарні мешкали Кашуби й подружжя медиків Карановичів, у котрих підростали дві донечки; дівчатка були настільки милі та ніжні, що всі називали їх тільки пестливими іменами Нюня й Радуня.

Дружина Карановича понад усе любила квіти і прививала такі почуття своїм донькам. А щоб закріпити це на практиці – облаштовувала маленький квітничок винятково для дівчаток, аби вони самостійно вчились доглядали за квітами.

Навесні 1942 року батько Данути захворів – застудив легені холодним березовим соком. Каранович намагався врятувати його, але хвороба виявилася невиліковною.

Як з`ясувалося, це той самий Євген Каранович, котрий з осені 1943 року лікував хворих і поранених повстанців, що перебували в боївках біля сіл Хотешів і Річиця. Передбачаючи невідворотну загибель своєї сім`ї, якогось разу він повернувся в місто і відправив дружину з доньками за кордон, очевидно в Польщу, а сам повернувся до повстанців. Узимку 1944 року лікар Каранович, медсестра Марія і четверо упівців потрапили в засідку біля с. Мельники-Річицькі і всі загинули. Похоронені на церковному подвірї в с. Хотешів.



... У будинку поблизу лікарні мешкав лікар Гутаревич з дружиною й донькою Регіною. Сам він працював у лікарні, а дружина викладала закон Божий у школі. Донька Регіна була розумницею і надзвичайно вродливою.

У період німецької окупаціі на території колишнього польського староства був облаштований гебітскомісаріат (нині це будинок дитячої творчості та музей). Німецькому офіцерові, службовцю комісаріату, припала до душі струнка, миловидна, з розкішним русявим волоссям юнка. Регіна теж відповідала чужинцю взаємними почуттями. Їхні романтичні відносини були предметом зацікавленості і обговорення (не без заздрості!) для всього Каменя.

Коли молода пара прогулювалася вулицями міста, дітвора «зграйками» прокрадалась за ними, час від часу ховаючись у підворіття, аби не потрапити на очі військовому в строгому мундирі. Так само боязко, але з чіпкою цікавістю, підглядали діти, коли молода пара відпочивала в садку біля будинку офіцера за круглим столиком, покритим розкішною білою в`язаною скатертиною. Дануті запам`ятався жовтий лікер у пляшці з написом «Advokat», котрий розпивали закохані...

Такі ж наївні дитячі спогади виринають в пам`яті Данути й про те, як ранньою весною німецький службовець з молодою полячкою ходили за місто рвати вербові котики і повертались додому з великими букетами цих перших провісників весни...


…Данута дружила з єврейською дівчинкою на ім`я Циля. Коли в травні 1942 року нацисти зорганізували в місті ґетто, то сім`я Цилі теж опинилася за колючим дротом. Якось восени, коли копали картоплю, Данка з мамою поверталися з поля і побачили, як нацисти ведуть євреїв прибирати територію біля будинку, що належав окупантам. Жінка швиденько відсипала з відра картоплі і передала Циліній мамі. «Ідіть! Ідіть!», – благала та, аби не наразити їх на небезпеку, бо покарання могло бути фатальним....


... Зимою 1944 року німці залишали місто тихо, без єдиного вистрілу. Відійшли вночі. А пізніше розпочались безжальні грабунки населення...»

Після війни, з 1951 по 1955 рр. Данута Венґловська навчалася в педагогічному училищі. Закінчивши навчання, деякий час працювала в Качині, потім в Нуйнівській школі. Пізніше разом з подружкою Настею Степовик виїхала в Донецьк.

У 2014 році у меншого сина Андрія в Польщі народився хлопчик. Данута поїхала на хрестини внука, але назад в Донецьк так і не повернулася: місто було окуповане…Там, за словами пані Данути лишилась найбільша цінність – фотознімки її родини.

Наталія ПАСЬ,

директор районного музею.

Передрук заборонений.

Коментарі

vasya

17:46 27.01.2019

дуже цікавий матеріал

Шанувальник Наталії ПАСЬ

17:55 27.01.2019

Дякую, пані Наталіє, за змістовну і корисну публікацію!. Не зупиняйтеся!

Ірина

22:16 27.01.2019

Дуже тепла і цікава стаття.

Оксана

23:17 27.01.2019

Дуже цікава історія. Багато дізналася про будівлі міста. Дякуємо.

Павло

01:32 28.01.2019

Класно знати історію свого рідного міста

Людина

08:28 28.01.2019

Поляки молодці, нам треба брати приклад.

Наталія

08:50 28.01.2019

Дуже цікаво знати про історію нашого міста і його мешканців)Дякую щиро)

СветланаДуже

10:24 28.01.2019

Даже интересно было почитать о своем родном городе.Спасибо.

Аня

16:12 28.01.2019

Дякую за цікаву історію. Але моя бабуся розповідала мені що німців з Каменя -Каширського прогнали УПА. Шкода що у моєї бабусі ніхто не брав інтерв'ю. Вона з 1929 року народження. І проживала вона в центрі міста. Там де зараз суд та прокуратура.

777

11:59 29.01.2019

Будинок Качмарека- це сільська Франція, там такої архітектури будинків багато.

Ані

12:01 29.01.2019

Там жив файний господар, що мав непоганий фруктовий сад. (З розповіді людей, яких уже нема серед нас, але я запам"ятав і передаю Вам).

до Ані 12:01

13:02 29.01.2019

Фруктовий сад у тому районі був у адвоката Ясінського. Ви про нього пишете?

до Ані 12:01

13:26 29.01.2019

Фруктовий сад у тому районі був у адвоката Ясінського. Ви про нього пишете?

Аня

15:09 29.01.2019

Ні . Я про сім'ю Дмитруків. До війни їхня хата стояла навпроти суду. Німці розібрали хату на дзоти. А потім вони побудували нову. Через дорогу. Між судом та прокуратурою. Мого прадідуся звали Дмитрук Олександр. А бабуся моя , його дочка Дмитрук- Гембік Ганна Олександрівна. Вона все пам'ятає . Коли було за Польщі. Та про війну. Та після війни. Вона мені багато розповідала.

Ані

15:25 29.01.2019

Многії літа Ганні Олександрівні! Хороша вона людина

Аня

19:27 29.01.2019

Дякую. Приємно чути гарні слова про бабусю.

Люба

07:18 30.01.2019

Щиро дякую за історію К-Каширська..

Софія

13:00 01.02.2019

Дуже хороша стаття! Побільше б таких публікацій. Мені також мама розповідала про життя за Польщі. Нічого поганого і ворожого між мирними поляками ,українцями і євреями не було.

Анатолій С

22:03 13.02.2019

Дякуємо, Наталья Олександрівна!!! Толковий матеріал!!!

Светлана

16:20 15.03.2019

Спасибо за историю нашего Камень -Каширского,очень познавательно и интересно Огромное спасибо.

22 травня
Сьогодні
Вчора
20.05.2019
19.05.2019
18.05.2019
17.05.2019
16.05.2019
15.05.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин