Ці вибори – теж війна, ба навіть одна з найважливіших її битв, – Оксана Забужко

«Не розумію втрати українцями інстинкту небезпеки: мені завжди здавалося, що внуки й правнуки жертв Голодомору мусять мати генетично непогані навички виживання», – Оксана Забужко.

Про це написала українська письменниця спеціально для DW.

Що ближче день виборів, то частіше згадується безсмертна сцена пекла з «Пропалої грамоти» – та, пам'ятаєте, де персонаж Миколайчука біжить крізь пекельні хороводи з криком: «Люди, це вам все сниться!.. Схаменіться, божевільні, це вам сниться!». Можна було б змонтувати на матеріалі наших виборів розкішний із цього епізоду римейк: онде звезена автобусами з цілої України масовка на знак молоденької чортиці-розпорядниці починає бурхливо плескати й вимахувати прапорцями, – схоже на якесь колективне потьмарення розуму, але насправді вони сплять, і це все їм сниться; а онде з білборда-стовпа кобиляча голова обіцяє: «Почнемо з миру», – і твій логічний апарат першої миті скипає од гніву: раз цей тип такий мудрий, що знає, як прогнати з нашої землі перший і другий корпуси Южного військового округу ЗС Росії, то де ж він, питається, раніше був, чого, курва, мовчав, поки вони 13 тисяч українців убивали?! – але тут-таки згадуєш, що це все тобі сниться («і йому сниться», як казав Миколайчуків герой про прив'язаного бугая!), – а в пеклі слова означають зовсім не те, що в словнику: це слова-маски, їхнє призначення – не називати, а приховувати істоту речей, отже, «мир» тут значить щось зовсім інше, ніж вигнання агресора з нашої землі… Ну й апофеозом цілому цьому хороводу чортів і відьом, який з реготом і гуком летить на вас з телеекранів, з білбордів, з комп'ютерного монітора й телефонного дисплея, з – перепрошую за автоцитату – «увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток» (а гроші ж на все те звідки, туманієте ви од подиву? - А зубожіла доярка-одарка мільйон подарувала! - ірже вам у вічі бісівьке кодло, навіть не намагаючись уже брехати правдоподібно…), – апофеозом, кажу, істинним «тріумфом волі» водночас Суркова і Коломойського стрибає по екранах маленький, вертлявий чортик, такий собі приблатньонний Пульчінелла, на чиєму тлі навіть недоріка-Янукович звучав би респектабельно (той бодай зв'язно говорити старався!), – і вам кажуть, що це «найрейтинґовіший кандидат» у президенти вашої країни, і дорослі дяді й тьоті з поважними обличчями, від Айвараса Абромавичуса до Алли Мазур, біжать йому навперейми з салфеткою й піпіфаксом, допомагаючи не заплутатись у простому поширеному реченні та не обляпатись синтаксисом, – і диву даєшся, на них дивлячись, і треш очі, щоби прокинутися: пані й панове, вас що, катували?.. Це ж за які такі гроші успішна, освічена людина з почуттям власної гідности може погодитись своєю присутністю створювати враження, ніби ця блазенада всерйоз?..

Ні, ну нехай іще Абромавичус та інші «варяги» – всі ті мужі російських жон (не недооцінюймо впливу російських красунь на градус терпимости щодо російських політтехнологій, цього методу ще зі сталінських часів ніхто не скасовував!), нехай – всі прибулі на запах легких грошей авантюристи й «солдати удачі», що товчуться по щедрій українській землі, ім'я ж їм леґіон, - ми для них все-таки завжди будемо, так як для росіян, «страна, которую не жалко»: підлатавсь чоловік при оказії, а коли в вас хата зайнялася, то спакувався й гайнув деінде, планета велика, – але ж українці, українці-то що собі думають?! Звідки ця дитиняча безпечність (справді, немов у сновид, що ступають по карнизу висотки!), ця лінькувата, як у теплій ванні, розніжена певність, ніби «Україна вічна» і ніякий чорт/відьма в президентській машкарі, що вже зараз, на етапі передвиборчих перегонів, мало не прямим текстом обіцяє вручити Путінові ключі од вашого міста, не зможе «випустити» з-під вас країну, як воду з ванни, вже до кінця біжучого року?..

Я розумію, звідки ця безпечність у тих країнах ЄС, які одна по одній, руками місцевих колаборантів і корисних ідіотів, поступово підпадають під російський – ще не «чобіт», але вже «телевізор»: я бачила, як Польща в 2015-му весело й бездумно голосувала за ПіС, щоби, як хвалився мені варшавський таксист, «втерти носа Бронкові» (Коморовському), – і як британці в 2016-му так само хвацько – за принципом «виб'ю собі око, хай у моєї тещі буде зять кривий» – голосували за Brexit, не розчовпавши гаразд (як тепер схаменулися), щó воно таке і чим на довшу перспективу загрожує, – там електоральний інфантилізм коли не простимий, то принаймні пояснимий: люди покладались на стабільність своїх країн, з якими справді давно не траплялось нічого лихого. Але ж ми-то, ми! Ми, котрі в 2014-му чудом пройшли по краєчку прірви, ледь уберігши країну від наготованого на неї «демонтажу», в кого сім відсотків території – таки ж під московським чоботом, а не лише «під телевізором», хто, нарешті, щодня має змогу отримувати з перших рук інформацію про те, як у Криму й ОРДіЛО Москва невхильно відтискає й поступово ліквідовує всіх, хто в 2014-му відкривав їй ворота, а на їх місце завозить голодну сарану з тієї третини свого житлофонду, котра в туалет у 40-градусні морози бігає надвір у ямку, – на якій, питається, підставі ми так розслабились, що почали наслідувати європейців у найгіршому й найлегшому до переймання – не в силі їхній, а в слабості: у безвідповідальності ситих?

Ні, я, звичайно ж, свідома того, в яку трубочку скручує мізки телевізор Фірташа-Коломойського-Пінчука-і-кого-там-іще (востаннє я дивилась новини по ТБ під Новий Рік на Суспільному - і «за свої гроші» також устигла довідатись, що кругом тьма і непроглядь, самі ДТП, злочини й стихійні лиха, і навіть у Тайвані, уявіть, перевернувся автобус!): у Росії 2000-х ця технологія називалась «как страшно жить», а вже за нею йшло «Путін, спасі!» – в українській версії спочатку 15 років «квартальні» пульчінелли різних форматів потихеньку втирали українським ширнармасам думку, що Україна – це суцільне непорозуміння на «поржать» для братів-росіян, ну а далі вже можна і з Путіним домовлятись на «ґдє-то посєрєдінє»… Інформаційні технології, якими Росія в основному й старалась завойовувати світ, поки ціни на нафту дозволяли, – це, звісно, страшна сила, але ж один раз ці технології в нас уже не спрацювали – у 2014-му, коли ми справді ще так само мало могли вірити в реальну загрозу «війни не на життя, а на смерть», як поляки й британці!.. То щó ж тепер, по п'яти роках війни, яка така «скалка в оці» заважає мільйонам українців бачити, що ці вибори – теж війна, ба навіть одна з найважливіших її битв: та, в якій стріляють – не по окопах з Градів, і не по мирняку з телевізора – а відразу по Головнокомандувачеві: тихо-любо-леґітимно прибирають його, нашими ж таки руками, – й міняють на свого «рядженого»?

Письменникові належиться розуміти всіх персонажів, у будь-якій життєвій драмі. І так, я розумію Москву – їм нема коли чекати, їм пече: якщо просто зараз вони не влаштують нам «окончательное решение украинского вопроса», увіпхавши нам за Головнокомандувача чи то свого шоумена (озвучувача текстів російських сценаристів) Зе-«Нужно-Просто-Пєрєстать-Стрєлять», чи свою-таки, «газпромівську», давню-вірну ТЮ-«Щоб-Ні-Один-Танк-Не-Вийшов-Із-Казарми», то дуже скоро РФ сама затріщить по всіх швах, тож зняття санкцій є для Кремля, без перебільшення, питанням життя і смерти (і це й є найперша мета всіх, анонсованих нашими мироточивими куклами, «переговорів з Путіним»: щоб Україна визнала, що це вона «сама собі в ногу стрілила», після чого санкції з РФ, зрозуміло, знімаються, з перепросинами, репараціями й контрибуціями, – знов до скону платитимемо своїм убивцям за те, що вони нас убивали!..) Я розумію й Коломойського: він гадав бути «королем на горі», феодальним власником цілої, далеко несогіршої й небідної (хоч би як нас переконували в протилежному, «збиваючи ціну»!) країни, із своїми приватними армією, скарбницею й понад 40 мільйонами кріпаків, – і тепер, коли задум не вдався, валить цю країну з не меншою, ніж Путін, запекло-мстивою злобою: в тому, аби нас не стало, їхні з Кремлем інтереси збігаються, і я молю Бога, щоб ніколи не побачити, як уся ця зграя гризтиметься за труп України, якщо їм вдасться через своїх кукол допастись до життєвих центрів нашого державного організму… Не розумію я тільки одного: своїх співвітчизників, готових тих кукол обслуговувати й навіть за них голосувати – «абинепорошенко», як казала мені у Львові одна патріотична бізнесвуменша задовго до того, як те саме сказали росіянам Кісєльов, Чаплін і купа інших потвор. Не розумію, коротко кажучи – втрати українцями інстинкту небезпеки: мені завжди здавалося, що внуки й правнуки жертв Голодомору мусять мати генетично непогані навички виживання.

Найменше мені б хотілося перетворювати цю колонку на агітматеріал. І писати, наприклад, ніжно любленому мною Сашкові Положинському, який так яснозоро-мімішно розмірковує про те, чому він і досі не визначився з вибором: чоловіче, агов, попустися – прибережи цей чудовий текст із підручника політології для старих демократій десь так до 2030-х років! Тільки тоді (не раніше!), якщо ми в найближчі п'ять років вистоїмо, а далі ще й витримаємо розпад Росії (нам на голову в тому числі!), зможуть нарости у нас повноцінні політичні партії (їх появу було заблоковано в зародку ще в 1990-ті), скластися повноцінне виборче право - внаслідок доглибної, «дерадянізаторської» правової реформи, яку здійснюватиме вже нова ґенерація правників (поки що в нас президентськими кандидатами реєструють людей, які навіть не відповідають конституційним вимогам до Президента і не мусять звітувати перед виборцями, хто фінансує їм кампанію, – чи вам нічого тут не муляє, мої невдоволені «очікувачі реформ»?) Чи ви взагалі свідомі, що живете в постколоніальній країні, яка ще всього 80 років тому була завалена голодними трупами на вулицях, а нині веде війну за незалежність, маючи ворога не на кордоні (досі, до речі, не делімітованому!), а в себе в хаті, на лаві й під піччю, – і не сказати ж, тьху-тьху-нівроку, що безуспішно веде! – то якого ж, вибачте, хріна ви готові тепер, коли історичні шанси на нашій стороні і в нас у руках кров'ю завойований обсяг свободи, уже достатній, аби самим будувати свою країну, – одним капризним рухом невдоволеного маляти на виборчій дільниці зіпхнути її, сердешну, назад до тої страшної, хтонічної вселенської дупи, з якої вона з такими зусиллями намагається видряпатись?..

Порошенко, кажете, не зумів за п'ять років завоювати вашої довіри? Тобто те, що він утримав країну в той останній момент, коли почався її давно підготовлений «плановий розбір» і за п'ять років вивів у самостійні гравці, тоді як міг розпрекрасно (і задорого!) здати її хоч Путіну, хоч Коломойському, – це не підстава для довіри, бо ви вважаєте, що на його місці так вчинив би (й чинитиме!) кожен інший у кандидатському списку?.. Ріелі? Хочете спробувати, поекспериментувати – прямо посеред іще не виграної війни: а що-що воно буде, коли замість оцього синенького дротика – та під'єднати червоненький: бабахне чи ні?..

Спробуйте-спробуйте, кажу я з лиховісно прискаленим оком, –  ось тоді побачите, що «вам це все сниться» (снилось!) – і свобода, і незалежність, і права, і можливості – все, що ми сьогодні сприймаємо вже природним, як повітря. І що насправді є (було!) таким крихким і зникомим - бо не було ще підкріплене в постколоніальній політичній системі геть нічим, чого стороннє втручання не змогло б розвалити – в межах одного календарного року…

Але тоді, коли ви прокинетесь і з жахом побачите, як вас, сплячих, ошукано, буде вже пізно на будь-які експерименти. Можливо, й назавжди: в разі виходу в другий тур ТЮ і Зе ми просто програємо цю війну - в найганебніший можливий спосіб в історії: як казали старі галичани, «з браку ляку», або, простіше – з власної дурости.

Тож краще все-таки прокинутись до 31-го березня.