Поселення, станція, бетонярня і унікальна вода: деякі цікаві факти про Озюрко

Озюрко – незмінне місце відпочинку для багатьох краян, причому – в усі пори року. Купання, риболовля, відпочинок біля вогнища, спортивні ігри й туристичні змагання, катання на лижах і санках у зимовий час, збір ягід, грибів і лікарських трав в околицях озера – вже давно стали звичним заняттям для шанувальників природи. На фоні чарівних навколишніх пейзажів молодята проводять весільні фотозйомки. 

Молодята біля Озюрка. Фото А. Куницького

А й справді, тут миловидно в будь-яку пору року: весною вкривають землю білосніжним цвітом анемони й вабить п`янка черемха, влітку з`являється спокуса освіжитись у прохолодному плесі чи назбирати пахучих суниць у прибережному лісі, восени просто засліплює очі багряне листя на вікових дубах, а зимова втаємничена природа зачаровує своєю непорушністю і тишею.

1

Цвітуть анемони

В околицях Озюрка.

Здебільшого, коли мова йде про Озюрко, то мається на увазі озеро, однак у минулому на північний схід від нього знаходилось поселення з однойменною назвою. На початку минулого століття воно називалось Єзьорко, що в перекладі з польської мови означає озерце. Так само називалась і місцева станція вузькоколійної залізниці на шляху від Каменя-Каширського до Янова Поліського, яка знаходилась неподалік.

Станція Єзьорко. 30 - і роки ХХ ст.

У середині й кінці 19 ст. це поселення йменувалось Гута Воєгощанська: саме так воно позначене на географічній карті за 1866 рік. Позаяк гутами називались скляні мануфактури (промисли), то, зрозуміло з назви, – жителі Гути займались гутництвом, тобто виготовленням скла й виробів із нього; друга ж частина назви вказує на близькість до Воєгоща. Місце, багате на деревину й пісок, було сприятливе для розвитку скляного промислу на цих землях.

В архівних документах за 1908 рік вказується, що село належало до Камінь-Каширської волості Ковельського повіту. В ньому налічувалось 66 жителів і 6 дітей віком від 8-ми до 11-ти років. Діти навчались у Гуто-Камінській школі, навпростець це буде  кілометрів п`ять від села. Разом із ними відвідували школу й четверо діток із Лютні.

Поміж тим, на цьому місці люди селились із прадавніх часів. На східному березі озера знаходиться великих розмірів городище з добре збереженими валами й ровом. Фахівці не виключають, що його вік може сягати ранньозалізного часу, а це – ІІ-І тисячоліття до нашої ери. Однак, впевнено про це можна буде говорити лише після археологічних досліджень. Незначні обстеження городища проводились у 1989 році волинським археологом Сергієм Панишко, проте тоді не вдалось знайти жодних артефактів, за якими можна було б точно датувати поселення.

Залізнична станція Єзьорко знаходилась якраз навпроти озера через дорогу: саме тут колія підходила близько до дороги й тягнулась уздовж неї аж до станції Кримно. На місці зупинки поїзда краєзнавці відшукали скважину, очевидно, – для дозаправки паровоза водою. Звідси залізнична гілка тягнулась через дорогу до лісопильні (тартака), збудованого німцями ще в роки І світової війни, і заводу залізобетонних виробів, що знаходились на північно-західному березі озера (з лівої сторони по дорозі з Каменя). Загалом, то було добре налагоджене виробництво блоків, бордюр, перемичок і, так само, – переробки деревини. Всі необхідні для роботи матеріали доправлялись вузькоколійкою; готову продукцію вивозили теж таким способом, під час Першої світової – навіть до Німеччини. Старожили розповідають, що на бетонярні й тартаку позмінно працювало чимало робітників: то були жителі Єзьорка й поселень, що знаходились поруч, приміром –Лютні.

Бетонярня в Єзьорку.

У 20-30-х роках минулого століття, за часів Польщі, в селі проживало до 30 сімей українців, поляків і євреїв. Вони жили звичним для більшості таких поселень життям: займались домашнім господарством, працювали на заводах, по святах і в неділю ходили на службу Божу до церкви чи до костелу, виховували діток.

У роки війни євреїв вивезли в каміньське гетто, згодом – розстріляли. Спалахували міжетнічні конфлікти. Зважаючи на розташування села серед лісу, – було тривожно й небезпечно. Після війни родина Ліщинських, Філюків, Гарбарів переселились ближче до міста. Ліщинські побудували дім поблизу центрально площі, біля річки, Гарбари – на околиці вулиці Воля, де живуть і нині.

Колишнє село можна відшукати за старими грушами, розрослими кущами бузку й старою розлогою липою, яка, до речі, попри солідний вік, щоліта тішить пахучим цвітом. Пригадується, років десять тому на ній стояв вулик-колода; цьогоріч вже немає.

Загалом, сучасне озеро Озюрко має такі характеристики: площа – 7,4 га, об’єм води – 167,2 тис. куб. м, максимальна глибина – 3,0 м, середня глибина – 2,26 м, вміст покладів сапропелю складає 264,3 тис. куб. м.

Старожили розповідають, що раніше вода в озері була чиста, як сльоза. Але у 50-60-х роках колгоспники вимочували у воді великі партії льону й конопель, пригнічуючи їх колодами й пеньками. Після цього мікрофлора й якість води змінились.

Знають старші люди й про джерело на східному боці Озюрка, кажуть: вода в ньому унікальна. Більше 30 джерельних ключів б’ють із землі, наповнюючи його живодайною водою. Розповідають, що якийсь буковинський мольфар чи знахар рекомендував своїм відвідувачам лікуватись «живою» водою із джерела, що поблизу Каменя-Каширського на Волині. А коли ж його попросили показати це місце на карті, то він вказав саме на Озюрко.

Наталія Пась.

Озюрко

Діти прибирають сміття біля озера. Фото 2012 року.

Вдалині видніється зимове озеро.