Від богослужінь у квартирі до будівництва костелу: як сім’я католиків із Каменя-Каширського плекає свою віру
-
-
>
-
>
-
>
3969
Людмила та Микола Арсенюки уже 27 років з вірою в серці зберігають та примножують історичну спадщину римо-католиків Камінь-Каширщини.
«Я живу, бо я вірю», – каже мешканка Каменя-Каширського Людмила Арсенюк. Нещодавно випала нагода поспілкуватися з цією чудовою жінкою та її чоловіком паном Миколою, які, як відомо, з року в рік невтомно доглядають за історичною спадщиною міста – римо-католицьким костелом св. Архангела Михаїла i cв. Антонія.
Життя цих людей прикуте до збереження та примноження багатства святині, занедбаної протягом років, спаплюженої, знищеної тодішньою владою. Та звідки бере початок така діяльність? Після періоду жорстокості та безбожжя, з 1991 року народ розпочав відновлювати храми, повертати забуту минувшину.
«Кожна нація створювала свій божий прихисток, і нам дозволили відкрити капличку. Пам’ятаю: приїхали ксьондзи на нашу землю і заходилися збирати підписи з поляків, на той час нас було 9», – згадує пані Людмила.
Уявіть лишень: два з половиною роки римо-католицька громада Святу літургію справляла у квартирі Арсенюків. Вони з відкритими обіймами приймали вірян, забезпечували всім необхідним для служби, радо вітали будь-яких гостей: від монахинь до польських журналістів. Та й самі не гребували задовольнити когось своєю присутністю в багатьох містах України. На знак вдячності та вірному служінню Богу Людмила та Микола Арсенюки постійно отримують дарунки від єпископів, ксьондзів, зокрема майже у кожній кімнаті висять подекуди й рідкісні ікони.
Та коли в новому образі на світ постала майбутня пам’ятка історії, першим хто відчув дух святині були син наших героїв Віктор Арсенюк та його дружина Валентина, що, власне, до першої Святої літургії повінчалися там. Та й нащадка свого хрестили в цьому місці.
«Серце крається, як дивишся наскільки занедбали та фактично зруйнували самобутність старого костелу своєю деревообробкою та кондитерським цехом, а на цей час бездіяльністю. От і зібралася наша громада, порахувала скільки вартує відновити його та й вирішила, що дешевше вийде збудувати новий», – переконує пані Людмила, згадуючи фактично руїни старого костелу, а давним-давно пам’ятки з білосніжними колонами.
Ось і виросла на кістках воїнів (раніше тут було кладовище польських воїнів) висока та велична будівля, вершини якої видно ще здалеку. Яскраві квітники довкола, старезні дуби та ошатні речі всередині – все, що надає якогось додаткового шарму костелу. Тільки переступаєш поріг – вражає чистота та мінімалізм в поєднанні з розкішшю. Всю цю атмосферу з дня в день намагається зберегти родина Арсенюків. Та й необхідне приладдя для літургії, за словами Людмили Михайлівни, потрібно довести до ладу, все ретельно підготувати, ба навіть підтримувати чистоту в кімнатах спочивальні, яких там чимало.
Варто також згадати, що саме наші герої настояли на встановленні пам’ятника Божої Матері, на перехресті поблизу пожежної частини.
«З миру по нитці…ходили, як то кажуть, з витягнутою рукою до кожного небайдужого. Бо ж як це так: на місці, де стояла Божа Матір, встановили якийсь щит з інформацією про пожежі. Хіба це не хвилюватиме щирого вірянина?», – запитує Микола Панасович.
Безперечно хвилюватиме, але й ненастанно болітиме відсутність кого-небудь перейняти всю цю справу, себто нащадків, які так же ревно піклувались би про спадщину міста. І не просто спадщину, а багатовікову історію.
Отож, подальша доля костелу ні для кого не відома. Наразі налічується десять прихожан, разом з дітьми, та один греко-католик. Та чи вистачить комусь сил, натхнення, як вистачає цій родині, аби доглядати та леліяти кожну річ, кожну ікону чи квітку? Як кажуть, життя розставить свої орієнтири.
Уляна Лебич
Коментарі