Як Петро Ратенський з Волині переніс Київську митрополію у Москву і що з того вийшло

У багатьох українців не раз виникало питання: як так, що Київ охрестив князь Володимир у 988 році, коли Москви ще «і в планах не було», а Патріархія і керівний центр Руської (від слова «Русь») Православної Церкви знаходиться саме у «білокам’янній». З цим пов’язана цікава і непроста історія, головним героєм якої є… волинянин.

ПЕРШИЙ МОСКОВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ БУВ РОДОМ З… ВОЛИНІ

Святитель Петро Ратенський прославлений у лику святих, на іконах він часто підписаний титулом «Києво-Московський». Та мало хто знає, що народився він на Ратнівщині і все життя тяжів до отчої Волинської землі. У Ратному він здобув духовну освіту, поблизу річки Прип’ять став ігуменом одного із монастирів. Завжди був ласкавим, добрим і милостивим до всіх, себе самого рахуючи за найнижчого.

У кінці XIII століття у Ратенському монастирі побував митрополит Київський і всієї Русі Максим. У 1305 році митрополит Максим помер. Князі Волинської землі вирішили відновити митрополію. Князь Юрій І Львович направляє до Константинопольського патріарха як кандидата на затвердження митрополитом Галицьким Петра Ратенського, авторитет і діяння якого були надзвичайно високими. У той же час великий князь Володимирський (на Клязьмі) посилає до Константинополя ігумена Геронтія.

Геронтій хоч і першим відплив до Константинополя, однак на Чорному морі потрапив у жорстокий шторм. Корабель, на якому він плив, пошкодило. До того ж, оповідається в літописах, ігуменові явилася Божа Матір й сповістила, що митрополитом Києва й Русі стане Петро, ігумен Ратенський.

На священному соборі здійснено «божественну і таємну службу» та поставлено Петра Ратенського митрополитом Київським і всієї Русі. Таким чином, вселенський патріарх Афанасій 1308 року, висвятив волинянина Петра Ратенського на митрополита Київського і всієї Русі.

Митрополит Петро прибув до Києва і цілий рік там правив службу. Проте Київ у той час поруйнували князі, борючись за нього, понищили татари, а з півночі – вже підступали литовці. Тож Петро повторює те, що до нього зробив митрополит Максим, – він також переносить митрополичу кафедру у Володимир-на-Клязьмі. Правда, там його, відзначають тодішні джерела, вороже прийняв князь (все таки він був чужим).

Згодом Петро, до якого у Володимирі-на-Клязьмі, ставилися вороже, почав спілкуватися із князем Юрієм Даниловичем Московським. Після його вбивства в Орді в 1325 році, до влади прийшов князь Іван Калита. Він і запросив Петра в Москву на митрополичу кафедру. Волинянин дав на це згоду. Саме ця його дія неоднозначно сприймається в Україні в минулому і нинішньому століттях. Одні возвеличують митрополита Петра за його діяння на користь Церкви, інші, відкидаючи історичні обставини того часу, вказують, що саме при ньому митрополія із Київської стала Московською.

АБО АВТОКЕФАЛІЯ, АБО… ТОРТУРИ

Проте, згодом Московські митрополити почали хотіти автокефального статусу для своєї кафедри. Як не парадоксально, але свою автокефалію Московська митрополія здобула менш канонічно, аніж сучасний «розкольницький» Київський патріархат.

Відбулося це так: Собор єпископів тогочасної Московії 15 грудня 1448 року обрав митрополитом рязанського єпископа Іону без узгодження й не отримуючи благословення патріарха Константинопольського. (Цікаво, що саме у цей день через 570 років відбувся Об’єднавчий Собор Української Церкви). Хоч Іона за інерцією все ще іменував себе «Київським», але його наступники почали титулуватися по факту – «митрополитами Московськими». Після цього Московська митрополія залишилася за межами Матері-Церкви і 141 рік (!) не мала офіційного визнання від жодної іншої Православної Церкви світу.

У не менш специфічний, навіть дещо рейдерський спосіб був створений і Московський патріархат. Тогочасний регент сина Івана Грозного, а пізніше цар Борис Годунов запропонував Константинопольському патріархові Ієремії ІІ переїхати із захопленого турками Константинополя до Москви. Коли ж довірливий патріарх приїхав для переговорів, виявилося, що кремлівське керівництво підступніше, ніж турки. Фактично взявши патріарха під домашній арешт, Годунов почав вимагати від нього не лише визнати тогочасного, до того ж невизнаного іншими православними церквами, митрополита Московського Іова, а й надати йому титул Патріарха. І взятий у полон Ієремія мусив виконати вимогу. Щоправда, навіть у таких обставинах він визнав за МП юрисдикцію лише над власне російськими єпархіями, без українських та білоруських.

400 ЗОЛОТИХ ЗА КИЇВСЬКУ МИТРОПОЛІЮ

Ще більш конфліктним було підпорядкування Московському патріархату Київської митрополії. Відразу після укладення Переяславської угоди розпочинається шалений тиск на українське православ’я з метою його передачі під керівництво Московської православної церкви.

Низка державних переворотів, здійснених московськими емісарами за підтримки розміщених в Україні царських військ у 1660-х роках, та приведення до влади слухняного гетьмана Івана Самойловича у 1672 році створили передумови для остаточного поглинання самостійної Української Православної Церкви. У липні 1685 року Москва інспірувала церковний переворот. Для «обрання» нового митрополита був скликаний нелегітимний та нерепрезентативний Собор. По-перше, Константинопольський Патріарх, якому підпорядковувалася Київська митрополія не дав згоди на його скликання; по-друге, більшість українських церковних ієрархів на цій підставі відмовилися від участі у ньому.

Цей Собор обрав митрополитом заздалегідь узгоджену кандидатуру Гедеона (у миру князя Святополка Четвертинського). У листопаді 1685 року Гедеон прибув до «білокам’яної», де у присутності царів Івана та Петра був висвячений Патріархом Іоакимом на митрополита. При цьому російський Патріарх не переймався ані канонічністю, ані моральним боком цієї справи. Без будь-яких докорів сумління він... зняв з Гедеона обов’язок підкорятися Вселенському Константинопольському Патріарху.

Водночас Москва працювала й у Константинополі. Ще в грудні 1684 року цар послав до Константинопольського Патріарха 200 рублів та просив віддати йому Київську митрополію. Тоді Патріарх не погодився. Після призначення Гедеона було направлено нове посольство, яке спочатку звернулось до Єрусалимського Патріарха Досифея, але той заявив, що й «навіть за більшу суму» свого благословення на незаконну справу не дасть.

Цілком зрозуміло, що Константинопольський Патріарх Діонісій теж не визнав рейдерського захоплення Київської митрополії Московським патріархатом, а скликаний з його дозволу легітимний Собор українських церковних ієрархів відмовився визнати Гедеона митрополитом та підпорядкування МПЦ. Тоді московські посли звернулися по допомогу до... влади Туреччини, на території якої й була його резиденція, пообіцявши мир в обмін на «вмовляння» Вселенського Патріарха. Діонісій, перебуваючи під такою ж владою турків, як і 1589 року Ієремія ІІ, уже постфактум у травні 1686 року змушений був визнати «рейдерську атаку» Московського патріархату, отримавши 400 золотих і 120 соболиних шкурок «відступних». Проте єпископи Константинопольського патріархату на спеціально скликаному Соборі не лише не визнали дій Діонісія, а й за порушення церковних канонів позбавили його патріаршого престолу. Цікаво, що коли він після цього попросив допомоги Москви, то його «кинули», заявивши що «відступлення Київської митрополії – така дрібничка, що не заслуговує на окрему подяку».

* * *

Після входження до складу МПЦ українська церква швидко відчула на собі традиційні для Москви речі, наприклад, цензуру, яку наполегливо нав’язували видавництву Києво-Печерської лаври уже з кінця ХVІІ століття. З приходом до влади царя Петра І українська церква, підпорядкована МП, втратила рештки самостійності. У 1721-му інститут патріарха в РПЦ було замінено Синодом, що завершило формальну деградацію РПЦ та її перетворення на державну інституцію.

Головним аргументом боротьби з альтернативними православними церквами представники Московського патріархату називають власну «канонічність» та їхню «неканонічність». Наприклад, відповідаючи на запитання щодо можливого примирення із Київським патріархатом, Патріарх Кирило заявляв: «Що стосується питання примирення Української православної церкви Московського патріархату та Київського патріархату, то якраз слово «примирення» тут не зовсім підходить. Примирити кого з ким? Є 15 помісних православних церков, жодна з них не визнала розкольницької церкви пана Михайла Антоновича Денисенка (Патріарх Філарет. – Ред.). Примирення можливе лише за умови, якщо ця людина звернеться в лоно Матері-Церкви, з усвідомленням своїх помилок і публічно покається».

Зараз аргументи прихильників УПЦ (МП) втрачають актуальність. Спілкуючись із колишнім співробітником Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП), учасником Об’єдначого собору протодияконом Ростиславом Воробієм, я запитав, чому досі жодна Православна Церква крім РПЦ не розірвала спілкування з Константинополем через так звану «легалізацію українських розкольників». Отець Ростислав мовив, що ніяка з Православних Церков світу не наважиться піти супроти волі Вселенського Престолу, автокефалія і статус першого серед рівних якому дарував ще ІІ Вселенський Собор. Звичайно, Церкві України ще потрібно багато часу для того, щоб стати справді повноправною сестрою у диптиху інших Православних Церков. Десятиліття, або й століття. Але перед очима Бога «тисяча літ, як день». Головне протягом цього часу не втрачати особистої єдності з Христом, молитися Ісусу за «добрий стан святих Божих Церков» і бути вдячними Богові, що на камені нашої непохитної віри «збудував Церкву свою, яку ворота пекла не в змозі зруйнувати».

Дмитро РУДКІВ