Зять відправив тещу з тестем у романтичну подорож до Мілану

Петро Степанович і Валентина Пилипівна Солов’ї із села Підцир’я Камінь-Каширського району щасливо живуть разом 47 років.

Трьох дітей виростили і оженили, десятьох внуків діждали, – пише «Вісник+К».

Та біля батьків залишився лише середній – Валік. Старший Толя із сім’єю в Америці живе, молодша донька Світлана – в Італії.

Бачаться із «закордонними» дітьми рідко. І раптом напередодні Дня закоханих 14 лютого телефонує «міланський» зять Віталій Карпік і каже: «Збирайтеся в дорогу! Їдете у романтичну подорож у Європу!»

Що подружжя Солов’їв побачило за два тижні – розповіли читачам.  

Головний гостинець з України – пироги з маком

Валентина Пилипівна зізнається, що діти вже багато років просили, щоб вони з батьком закордонні паспорти зробили. Вони ж усе віднікувались. Мовляв, навіщо це нам, ми люди похилого віку, здоров’я не те, щоб кудись далеко їхати. Тим більше, що одного разу декілька років тому Солов’ям відмовили в американському посольстві, коли хотіли поїхати у гості до старшого сина. Та буквально напередодні 14 лютого телефонує зять Віталій (він сам родом із сусіднього села Раків Ліс) і категорично заявляє: «Збирайтеся – їдете в Італію!»

– Ми в шоці! – емоційно розповідає Валентина Пилипівна. – Давлєніє піднялося, але помаленько починаємо збиратися. Ще пироги з маком внукам встигла спекти. А тут зять каже: «Літаком полетимо». А я ж тільки кукурузником одного разу з Каменя в Луцьк літала!

– Я часто подорожував на різних самольотах, вертольотах, коли жив у Тюменській області, – перебиває Петро Степанович. – Але то зовсім не те, як ми добиралися в Мілан.

– Я перехрестилась і сіла навіть коло окна. Страшно не було. Їде, їде, їде – і рєзко вгору. Я ойкнула і голову опустила. А підняла, самольот вже вирівнявся. Я й кажу: «Ой, він став!»

– А я їй: «То виходь!» Посміялися.       

А вже через декілька годин їх чекала з вечерею у себе вдома доця Свєта і внуки. Частувала італійськими стравами – спагеті, салатами, сирами. Вони батькам прийшлися до смаку. Була на столі і картопля.

– Хіба без бульби наїсися? – жартує Петро Степанович.

Гуляли з ранку до ночі

А вже наступного дня для подружжя з поліського села почалася справжня казка. Петро Степанович, правда, трохи свого часу світу об’їздив, та був в основному в Росії. Валентина Пилипівна далі українських Одеси, Дніпра і Закарпаття не виїжджала.

1

Романтичні миті в Мілані

– Найперше дочка нас перевдягла. Бо коли їхали, у нас було холодно. А там – плюс 17, сонце світить. Мій дід як вдягнув кросовки, червоного шарфа і шапку, то зовсім на італійця став схожим. Жінки ж там з непокритою головою гуляють. А я звикла в хустці ходити. Тож коли був вітер чи вечір і ставало холодно, зав’язувала свою. То дуже вирізнялася, – зі сміхом згадує Валентина Пилипівна.  

 Програма, яку організував зять для тестів, була настільки насиченою, що вони як виходили з дому зранку, то поверталися після 11-ї вечора. Мілан, Верона, озеро Гарда, Брешуя, Венеція. Емоцій і вражень – купа! Правда, доточити, де саме вони були, на яких площах і біля яких соборів, так зразу і не можуть. Назви-то іноземні, незнайомі.

– Собор у Мілані – це щось. Такий величезний. Ми ліфтом піднімалися, а потім ще сто ступеньок вгору. Білий мрамор, статуйок море. І все – ручна робота. Дуже гарно. Там самого Наполеона коронували! – захоплено наввипередки розповідають Солов’ї.

– А коли на озеро приїхали, качок – море, всі ходять біля тебе, їдять прямо з рук! Помниш, як ти одну зловила?    

– А та Джульєтта у Вероні, її геть замучили: вся блистить, так труть на щастя!

– Один раз тільки прийшли додому раніше одинадцятої. Коли австріяки на футбол приїхали! Вони так кричали, стрибали, мамочки! Я скільки живу, такого не виділа! Дикуни! Ох і раділи ж ми, коли їхня команда програла італійцям! 

Треба сказати, що обидва внуки, Давид і Марк, займаються футболом. Тож відвідати одну з ігор на стадіоні для діда з бабою було в обов’язковій програмі.

– Як вони емоційно вболівають, коли команда гол заб’є! Навіть старші жінки кричать, хлопають! Інтересно, – вражено розповідає Валентина Пилипівна.

На карнавалі загубили діда

У Венеції волинянам було не до карнавалу – загубився дід. Поки теща із зятем дорогою на головну площу заглядали у різні магазинчики, Петро Степанович помаленьку пішов вперед. Думав, доженуть.

– Ми ж тільки на хвилиночку відійшли, а його вже нема! Кинулись туди-сюди, Віталік став людей розпитувати, чи не бачили діда у червоному шарфі. Врешті підійшли до карабінерів. Ті по рації вияснили, що дід наш вже аж за три кілометри! Що вже я летіла!

– Баба прибігла і до мене цілуватися! – сміється Петро Степанович. –  Я ж, як домовилися, йшов на площу. Там якраз фестиваль починався, люди в масках. Бачу, моїх немає. Підійшов до карабінерів, показав свій паспорт, фотоапарат, там був вокзал, на який ми приїхали. Вони показують напрям: «Йди». А куди я піду, там такий туман? Кажу: «Нє, я тут стояти буду». Ну й дочекався своїх.

– Поки ми його шукали, вже на кораблик не встигли тими каналами попливти. А на ганджолу (гондолу – авт.) я б і так не сіла. Вельми її хитає!

На італійській фермі взялися за вила

В екскурсійній програмі поліщуків було те, чого їхній зять не планував – селянська ферма.

– Возить нас різними соборами, а я йому кажу: «Ти покажи щось мені близьке». І зупинилися на фермі. Стоїть будинок, деревця і кругом гектарів з десять землі. Сусідів поруч немає, – розповідає Петро Степанович.

– Як заходити, стоїть апаратура різна і бутилки такі красиві літрові. Кидаєш євро – молоко наливається. Хороше таке. І в магазині у них хороше. Зовсім не таке, як у нас! А корови такі огромні! – досі не може повірити, що такі є, Валентина Пилипівна.

Петро СОЛОВЕЙ годує італійських корівок

– Їх на фермі десь 50 дойних і бички, – підхоплює чоловік. –  Вони постійно на хліві. А вим’я у них такоє, що я точно не бачив. Називаються італійська бабочка. З їхнього молока сир моцарела роблять. Працюють на тій фермі самі господарі і ще один чоловік допомагає. Баба попросила вила, щоб те сіно трохи покидати. Я і собі взявся. У них навіть вила не такі, як у нас. Для кожної операції є свій інструмент. Піднести – одні, розкидати – інші. Просився проїхатися на тракторі – і мені дали разечок!  

У якомусь Мілані барахла більше, як у Камені

В Італії подружжя Солов’їв вперше покуштувало неймовірні морські делікатеси – креветки, лобстери, устриці – в ресторані східної кухні.

– А ти мідії мені, пам’ятаєш, підкидала, не хотіла їсти, – переглядаючи фото, підколює дружину Петро Степанович.

Я запитала, що найбільше вразило в Італії.

– Там усе влаштовано для людей. Приїхав до аптеки, магазину – є де машину поставити! А їх там тьма. І ровери. І всьому місця вистачає. Дороги такі, що аж обідно за нас, – відповів Петро Степанович. – Безпека колосальна. Внука на шкільний автобус я міг посадити, а вже забрати дитину до 10 років можуть тільки батьки. Чужій людині нізащо не віддадуть. Хіба що записку батьки напишуть.

– Люди дуже привітчі, – додає Валентина Пилипівна. – Посміхаються, здоровкаються.

– Вони як говорять, то так руками махають, що все зрозуміло. Хоч говоримо на різних мовах, але друг друга понімаєм. Магазини величезні! Барахла у Мілані повно, більше, як у нас у Камені. В одному можна купити все – від білизни до машини.

– І що ж ви собі купили?

– Пива баварського, – серйозно відповідає Петро Степанович. – На нашу пенсію там не розгуляєшся.

На згадку про Італію дочка Світлана подарувала мамі сумку і хустки в церкву ходити. А татові – барсетку. А ще у них залишиться до тисячі фотографій і спогадів про неймовірну романтичну подорож, подаровану зятем. Чим же заслужили батьки дружини такого подарунка? 

2

Подружжя СОЛОВ’ЇВ в Італії

– Хороші вони, а теща взагалі золота людина, – зізнається Віталій Карпік. – Вони мені таку гарну дружину народили і виховали, що повік їм буду вдячний. А ще дуже хотів би, щоб наші люди, особливо старші, мали можливість хоч трішки світу побачити. Бо це справді класно!

Наталка СЛЮСАР, Волинська область

Передрук заборонено!