Переселення по-радянськи: хати в селі на Камінь-Каширщині поруйнували, а селян вивезли в іншу область

09 Січня 2022, 11:00
Пам’ятні  знаки на місці, де була Грива.Фото Валерія Мельника 2306
Пам’ятні знаки на місці, де була Грива.Фото Валерія Мельника

70 років тому село Грива в Камінь-Каширському районі радянська влада зруйнувала, а його мешканців переселила в Дніпропетровську область.

Про те, що на тому місці колись було село, нині нагадують лише пам’ятні знаки серед поля та ще старе кладовище. Помітити їх можна з вікна автомобіля чи автобуса, їдучи шосейкою з Маневичів до Любешева – через кілька сотень метрів од повороту на Лишнівку. Тепер важко повірити, що там було село з майже півтисячею дворів. Бувають землетруси, виверження вулканів, великі пожежі, інші стихійні лиха, що знищують не тільки села, а й цілі міста. Проте Грива не провалилася крізь землю, не накрило її вулканічною лавою й не спопеліла вона в полум’ї. Зникло село внаслідок іншого «стихійного лиха» – з епіцентром у Кремлі, котре плюндрувало українську  землю й морило українській народ кілька десятків років поспіль.

 

 

САМОХІТЬ ПЕРЕСЕЛЯТИСЯ НІХТО НЕ ХОТІВ

 

Почну цю невеселу розповідь про трагедію Гриви та його мешканців із курйозного випадку. Один знайомий любешівець порадив мені розшукати в селі Замостя Маневиччині фельдшера, уродженця Гриви, котрий, мовляв, пам’ятає, як усе було. Але в Замостя їхати не довелося: днів через п’ять-шість, повертаючись автобусом із Луцька додому, мені випало сидіти на першому місці. Сусідом виявився балакучий літній вусань у капелюсі. Водій автобуса був його знайомим, тож усеньку дорогу вони між собою перемовлялися. Більше, звичайно, говорив мій сусід, я мимоволі прислухався до його монологів, що зачіпали теми політики та історії. А коли він прохопився, що мешкає в Замості, я не витримав і  перебив його мову:

– А ви часом не фельдшер?

– Фельдшер – відповів здивовано…

От і кажи потім, що нема якоїсь вищої сили над нами: людину, котру збирався розшукати, сама сідає поруч! Що це: доля, провидіння, журналістський талан? Та що б не було, але воно ще раз підтверджує важливість історії, яку беруся описати.

Фельдшер цей таки справді дещо знав про переселення Гриви в 1951 році, але порадив мені розшукати в селі Нові Червища одного чоловіка, який, мовляв, старший від нього віком, тож і пам’ятає  про ті події більше.

Олександр Марчук, котрого я розшукав за порадою фельдшера, у Гриві народився, ходив там до школи, звідти пішов у партизани, згодом – на фронт, а повернувшись із війни, одружився з місцевою дівчиною. Чоловік спокійно працював у місцевому колгоспі, дружина вдруге готувалася стати матір’ю… Ніщо нібито не віщувало біди сім’ї лояльного до радянської влади партизана-фронтовика, який брав Прагу, Будапешт, Відень, був поранений, двічі контужений. Усе закрутилося восени п’ятдесят першого.

 

Олександр Марчук
Олександр Марчук

Приїхали уповноважені з району,  зібрали селян та й почали агітувати переселятись у південні області України. Після зборів взялися записувати охочих, але таких не знайшлося. «Нам і тут непогано живеться», – відповідали гривляни, тож поїхали агітатори ні з чим. Але не минуло і місяця, як вони знову з’явились у селі. Знову почалась агітація і знову марно. Тоді агітатори вдалися до залякувань, погроз і навіть побоїв. Бригадира будівельної бригади, у якій працював Марчук, та ще двох робітників побили в конторі, коли вони відмовилися написати заяви про добровільне переселення.

Примушували писати заяву й Олександра, та він тримався до останнього. Уже майже всі односельці погодилися на переїзд, тож побачивши, що залишаються з дружиною самі, мусив таки написати.

Марчука не били, але побили його батька, і він поїхав раніше від нас. До цього вони жили разом в одній хаті – одинадцятеро душ. Правда, хата була велика, недавно збудована (стара хата згоріла під час війни).

 

ЗАХИЩАЛА СВОЮ ОСЕЛЮ З ВИЛАМИ В РУКАХ

 

Зрозуміло, фронтовика, нагородженого медаллю за бойові заслуги, сталінські лакузи бити не наважились, але і без нього було на кому показувати свою силу й зганяти злість. Якщо ж і побої не допомагали, закликали на допомогу «штурмові» комсомольські групи. Ті, ніби круки, налітали на селянські обійстя й розбирали будівлі. Один господар-інвалід (на фронті  втратив ногу) виліз на свою хату й милицею відбивався від напасників, інший дядько також видерся на стріху, схопив двох посіпак, що зривали снопки, дужими руками й намагався скинути їх на землю.

«Двоє синів моїх загинули на фронті! – Третій тепер служить, а ви мене з хати виганяєте! За що?! Сам скалічусь, але й вам шиї поскручую!» – кричав розгніваний.

Пополотнілі від страху комсомольці ледве вирвалися, хата  вціліла, та це лише на деякий час відтягнуло дядькову біду. Інші гривляни були менш відважними, тож їхні оселі поруйнували. Але люди не полишали і руїн, деякий час жили в них, їжу варили на подвір’ї, бо печі також поруйнували гаспиди. Але комсомольці ходили по дворах і вивертали вариво.

Намагалися розібрати й оселю Олександра Марчука, коли того не було вдома. Ганна, дружина його, не дала: кинулася на них з вилами… Та не допомогли і вила: перед новим, 1952 роком, Грива збезлюдніла.

 

Подружжя Марчуків
Подружжя Марчуків

Вигнанці ж опинилися на Дніпропетровщині – в Магдалинівському районі. Марчуки і ще дві сім’ї потрапили в село Іванівку. Важко було звикати? Не те слово. Поховали там Марчуки свого синочка, що народився якраз перед переселенням. Не витримала дитинка довгої зимової дороги… А місцевий люд зустрів переселенців, м’яко кажучи, недоброзичливо: бандери. Тож не дивно, чому гривляни почали  втікати назад на Полісся. Особливо масове повернення відбулося 1956 року, з початком хрущовської «відлиги». Та «блудним синам і донькам з ласки радянської  влади»  уже не судилося відновити зруйноване село. 

«Навіть у хату не дозволили зайти. Хто ослухається, обіцяли суворо покарати. Селіться, де хочете,  сказали, тільки не в Гриві», – згадувала  Ганна Марчук.

Марчукам запропонували хатинку на дві сім’ї в Нових Червищах,  сусідньому з Гривою селі. Тулились у ній з маленькими дітьми, доки не побудували власної.  А інші грвивляни? Розкидало їх по всій Україні, більшості вже, напевне,  нема на цьому світі. Хто ліг у рідну землю, встигнувши повернутися з чужини, а хто – так і не побачивши рідного Полісся.

 

 

 

Коментар
28/01/2022 П'ятниця
28.01.2022
27.01.2022
26.01.2022