Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Тернисті дороги сім'ї Томюків: Королівка-Коломия-Діброва-Камінь-Каширський

18:59 31.12.2019
4042

Наприкінці Другої світової війни для українців Закерзоння складалися важкі життєві обставини: у вересні 1944 року Польський комітет національного визволення та уряд УРСР підписали угоду про евакуацію українців із території Польщі, а поляків – із західних областей УРСР.

Цьогоріч минають 75-ті роковини з початку депортації примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.

Чи торкнулися ці події камінь-каширців та що розповідають про них наші земляки читайте далі.

Ніна Олександрівна Томюк (у дівоцтві – Билінська) народилася в с. Перевісся Мацеївського тепер – Турійського району в 1940 році. Навчалася в Горохівському сільськогосподарському технікумі, тоді ж познайомилася із майбутнім чоловіком Миколою Томюком. Він розказував про своє життя, долю рідних і про село Королівку Влодавського повіту, що в Польщі, де народився.

Королівка (Королювка) розташована на крайньому східному порубіжжі Польщі, в шести кілометрах від Влодави.

На початку минулого століття Влодавський повіт Холмщини належав до тих земель, де історично проживало найбільше українців у межах Польщі.

... Томюки, як й інші односельчани, жили усталеними традиціями, займалися господаркою, разом збиралися на свята, відпочивали й училися, тобто, було все, як годиться. У сім`ї підростало двійко діток: донька Марія й син Микола, народжений 1930 року. Іх батько Василь займав у житті села активну позицію, завжди виявляв проукраїнські переконання. Він добре знав про обставини, що наближалися й були неминучими, і разом із односельчанами намагався перешкодити цьому.

Ніхто і не думав зриватися з обжитих місць і залишати свою землю. Люди планували подальші справи, готувалися до польових робіт, а Томюки-от ще й настаралися дерева на хату й мали намір розпочати нове будівництво.

... Це сталося ввечері на свято Введення Пресвятої Богородиці. Зранку селяни були в храмі Божому, а по обіді зібралися на вечорниці, аби почути якісь новини, обговорити їх та просто погомоніти. Коли стемніло, до хати ввійшло кілька поляків і наказали чоловікам вийти на вулицю. Серед них був і Томюк Василь.

Наступного ранку чоловіків знайшли вбитими в лісі поблизу села, не було тільки Томюка. Де зник чоловік – ніхто не сказав. У родині й дотепер не знають, де він подівся.

«Чоловік не один раз їздив у Королівку, розпитував людей, намагався дізнатися про долю батька, але нічого не добився. З тим так і жив», – розповідає Ніна Олександрівна.

Згодом розпочалось вимушене переселення. Жителів Королівки виселяли у Станіславську (тепер Івано-Франківську) область.

Загалом, на 1944 рік у Влодавському повіті проживало 26 751 осіб, що були українцями; це складало 29,5 % від усього населення. Переселення українців з територій Підляшшя, Холмщини, Лемківщини та Надсяння розпочалося в жовтні 1944 року і тривало до серпня 1946 року. У цілому, з Влодавського повіту було депортовано 25030 чол., тобто 93,4% всього українського населення.

То був дуже важкий період: люди залишали облаштовані помешкання, нажите роками добро, землю, дорогі серцю місця. Їм виділяли обмаль часу, аби спакувати найнеобхідніші речі, взяти дещо з одягу й харчі на дорогу. Діти й старші люди їхали на підводах, інші – йшли пішки. Худобу теж гнали з собою, бо на чужині то була запорука виживання.

Томюки – мати, бабуся й двоє дітей – потрапили в Коломию. Коломийських поляків вивозили в Польщу, а на їх місце заселяли українців із Польщі, зокрема – з Влодавського повіту.

Читайте також: Царська корона волинських німців: пам'ять про сусідів

Та прибульцям у Коломиї не були раді. Їх звинувачували, що ті заселяли чужі помешкання й користувались чужими речами. Навіть колодязі закривали і переселенці змушені були їздити аж за 10 кілометрів і набирали воду в бочки.

Томюки довго не затримались у Коломиї і переїхали на Волинь у село Діброву на Любешівщині до родичів, котрі ще до війни купили в селі землю і пережили трагічні події воєнного часу. Та й тут було не краще, адже ж поселилися в курній хаті, а весь реманент і худобу було сконфісковано в колгосп, який саме почали організовувати.

Читайте також: В’язниця «Штазі» в Берліні: «Люди тут божеволіли…»

Згодом сім`я перебралася в Камінь-Каширський: по Торговій купили половину хати й почали облаштовувати родинне життя. Однак, та радість була не довгою.

«Улітку 1950 року на приміщенні райвиконкому хтось вивісив синьо-жовтий прапор», – розповідає Ніна Олександрівна.

Микола Томюк потрапив у поле зору підозрюваних. 15 липня був арештований, а в листопаді засуджений за двома статтями КК УРСР – за «антирадянську пропаганду й агітацію» та за «недонесення органам влади про контрреволюційні злочини».

Читайте також: Бандера не герой, а УПА – бандити. Журналісти викрили, як українцям видають карту поляка

Чоловік отримав вирок – 10 років виправно-трудових таборів з конфіскацією майна. Відбував покарання в Заураллі. Лише в червні 1956 року був звільнений як «необґрунтовано засуджений» на підставі Постанови Комісії Президії ВР СРСР і в 1973 році реабілітований.

Томюки виростили четверо дітей: три доньки й сина. Микола Васильович працював головним економістом в сільгосптехніці, інших організаціях Каменя-Каширського, завжди мав авторитет серед колег і містян, а Ніна Олександрівна трудилася бухгалтером в міських установах.

Нині вона з внуками проживає в Камені-Каширському на вулиці Торговій.

Їхній будинок, до слова, має цікаву історію: в роки німецької окупації він знаходився в межах гетто, а до війни в ньому проживав єврейський рабин.

Читайте також: Місця (не)пам’яті про розстріляних євреїв Берестечка

Ніна Олександрівна пригадує, як вони з чоловіком їздили в польську Королівку і він показував хатину, де народився:

«Ще дерево збереглось, що надбали на нову хату, але вже було непридатне, бо погнило від дощу... І ще стара хата стояла, як ми приїздили. Серед запустілого двору – сумна, безлюдна, похилена… Таких хат-пусток на Закерзонні ще багато було, всі такі ж поруйновані, як і долі їхніх господарів…»

Наталія ПАСЬ,

директорка Камінь-Каширського краєзнавчого музею

Коментарі

РозА

16:08 01.01.2020

Запитання до автора. Чи має вона або її близькі карту поляка? Трагедії мільйонів це статистика ... Завжди оплакують наслідки, а причини бояться навіть згадувати. Винуватці поляки чи совєти? Тільки не кажіть, що ті й ті.

Марко

01:43 02.01.2020

Навіть у маленькому Камені багато людей з нетиповою долею. Проте вона,-доля,лише має значення для одноразових публікацій, бо нікого з камінчуків не зачепить "за живе", а тим більше не впливе на їх поступки.

Марку

12:21 02.01.2020

А ви з камінчуків чи з приіжджих із села? Бо камінчуків таки зачепить!

12:21

14:04 02.01.2020

З Каменя я, тому знаю, про що пишу. Можна подумати, що ви такі сердешні, що сходу пригрієте будь-якого небораку, та більше того, все життя будете чинити лише добро?

До 12:21

14:21 02.01.2020

А ви як, тільки зло людям робите і від того кайфуєте? І чому не пригріти будь-якого небораку, як ви пишете? Невже вам в житті не доводилось робити добрих вчинків?! Якщо так- співчуття вам.

Марко

19:46 02.01.2020

Мова не про добрі вчинки, у вас їх мабуть дійсно нема, якщо стверджуєте в мій бік, не знаючи людину. Мова не про те, що не потрібно долі людські розкривати. Мова йде про те, що виховного потенціалу, культуротворчого тут зовсім мало, бо всі байдужі до чужого горя.

26 вересня
Вчора
24.09.2020
23.09.2020
22.09.2020