У Росії обіцяють «замочити», в Україні – сином не визнають
Від багатьох, хто воював, доводилось чути про бюрократичну тяганину з оформленням статусу учасників бойових дій, з документальним підтвердженням обставин поранення. «Що говорити про це, якщо наш бойовий командир Андрій Стасюк за півтора року на передовій не заслужив навіть права на український паспорт. Він очолював роту неофіційно, бо ж російський офіцер. Але завдяки цій людині ми живі й здорові повернулися з війни. Так і напишіть», — попросили ветерани батальйону «Айдар».
Пишуть на Волинському інформаційному порталі
Пройшов три війни і не забув своє родове коріння
— Що про себе розказувати? Пошукайте на російських сайтах інформацію про «Малиша», стільки всього довідаєтеся! Там навіть фільм документальний присвятили моїй скромній персоні. По радіо кричать, що «замочать» заклятого врага, який продався Україні, зі своєю ротою знищив половину батальйону «Призрак», командував такими героями, як наш «Таєць»…
Розмова відбувалася за два дні до сумної звістки з–під Мар'їнки на Донеччині, де загинули бійці батальйону «Айдар» Юрій Гуртяк та Ярослав Комаров. Перший мав псевдо «Таєць» і за голосуванням колишніх бойових побратимів — наших краян — був удостоєний звання «Народний герой Волині», хоч сам уродженець Сєвєродонецька.
В Андрія Стасюка, який відклав усі справи і поїхав із хлопцями віддати останню шану загиблим друзям, теж є ця відзнака обласної Спілки учасників АТО. Його бойові заслуги визнали ті, з ким він сидів в одному бліндажі, кого вчив військовим премудростям і вмінню виживати у складних обставинах. Він добровольцем пішов воювати на Схід України, державних нагород, пільг, належних грошових виплат не одержував, бо досі не має українського громадянства. І російського тепер теж не має.
В Кострому, де живе мама, дорога йому закрита. Доля цієї людини непроста, але багато в чому типова для покоління «родом із СРСР».
Батько — волинянин з діда–прадіда — служив за часів Союзу в Росії. Там Андрій народився і виріс. А родове коріння Стасюків — у селі Жмудче Ковельського району. В Жидичині під Луцьком живе батьків брат, теж колишній військовий. І Андрій в юності з вибором професії не вагався. Пішов у суворовське училище, згодом закінчив військову академію, пройшов війну в Афганістані. На мою репліку, що генеральські сини, зазвичай, знаходили тепліші місця, реагує гостро: — Я — десантник, це вам щось говорить?
Батько, до речі, на той час ще був майором, а не генералом. Та справа не в тому, в нас і в думці не було, щоб від чогось ховатися. Андрій Стасюк розповів, що пройшов декілька воєн — Афганістан, Чечню, будучи підполковником запасу, тренував підрозділ на базі НАТО в Мюнхені. 16 років тому він переїхав до України, займався бізнесом, нині живе у Ковелі. Батько трьох дітей. Дружина — українка. Коли на Сході розгорнулися бойові дії, сидіти вдома не зміг.
— Та хіба я один такий? Зустрів на Луганщині свого ровесника, з яким курсантами в молодості разом марширували в Москві на параді. Каже: «Подивився, як через недоумків–командирів пацани «пачками» гинуть — і стало шкода хлопців». От і я з тієї ж причини пішов воювати. З російським паспортом у військкомат не було чого потикатися, тому поїхав сам у Луганськ. Якраз створювався 24–й батальйон територіальної оборони «Айдар», брали добровольців.
Заступник командира батальйону Лихоліт подивився мої документи: «Росіянин? Підполковник? Формуй підрозділ, а оформити тебе можу тільки за цивільною спеціальністю —провідним інженером». І я взявся з нуля організовувати свою Афганську роту, в яку потім усі просилися, бо чули, що в нас не було втрат, незважаючи на активні бойові дії, — згадує Андрій Стасюк. А від його побратимів почула: «Військовий професіоналізм «Малиша», сувора дисципліна, заборона пияцтва, турбота командира про життя і здоров'я підлеглих на передовій важили дуже багато».
«У всіх хлопців по 2-3 контузії, але цього не доведеш…»
— Ті, хто приходив з Майдану, в перші дні готові були з голими руками бігти на танки. Ніхто не думав, оформлений він чи ні. Добре, якщо дали автомат. А тепер хлопці мусять доказувати, звідки прийшли каліками. Наш командир не був призначений офіційно, але його накази всі виконували, бачили, що знає толк у військовій справі.
Він у всьому строго вимагав порядку, всі наші люди були оформлені. «Малиш» не біг сліпо виконувати накази, а завжди обдумував, як виконати завдання з найменшими втратами. Тому в нас за 1,5 року не було 200–х, а серйозне поранення отримав тільки один боєць. Правда, контузій чи коли осколком десь зачепило, ми не рахуємо. Йшли воювати з власної волі, добровільно і не за якісь матеріальні блага, тому ніхто не приділяв цьому увагу. Майже у всіх хлопців по 2—3 контузії, але в госпіталях не лежали і тепер цього не доведеш, — каже айдарівець «Балу», в мирному житті — Михайло Передарюк. Мої співрозмовники добрим словом згадують свого ротного лікаря, столичного хірурга–окуліста, який знав свою справу і надавав кваліфіковану медичну допомогу на місці. Писали подання, щоб його нагородили орденом Богдана Хмельницького та іменним пістолетом — нагорі не почули.
— Вася «Док» укол зробить, головою потрусиш, щоб трохи «розвиднілося» і по всьому. Хіба вперше? Не було часу після контузії під крапельницями лежати. Я про себе не кажу, мені в госпіталь дороги не було без паспорта. А за бійців переживав. Не допускав, щоб по–дурному підставляли голови. Перш ніж атакувати, мусив оцінити обстановку, щоб грамотно діяти. Бувало, мені дорікало начальство: «Що, в «Айдарі» добровольці закінчилися?» А я відповідав: «Дурні в нас закінчилися». 29–й, 31–й, 32–й блокпости — це найгарячіші точки були, але ми нікого не втратили. Я матерям в очі можу дивитися, — каже Андрій Стасюк.
Єдиному офіційно визнаному 300–му з усієї роти — Миколі Гордієнку — допомагав збирати документи про поранення. «Гордія» посікло осколками під Кримським. Чоловік пройшов три госпіталі, а на ноги його поставив полковник Хоменко в Луцьку. — Рік тягнеться вже ця «паперова історія». Діло навіть не в статусі інваліда війни чи в пенсії. Тут справа принципу. Я ще на милицях ходив, а мусив їхати в штаб у Донецьк, звідти — у фінансову частину в Полтаву, потім у Новомосковськ, де був на полігоні, потім — у Широкий Лан… Десь згубили копію наказу, десь пропав журнал, подають запити, на які місяцями треба ждати відповідь. Нарешті на 21 липня призначили засідання МСЕК, — хвалиться доброю новиною Микола. Дякували хлопці лікарям місцевих госпіталів — Луцького військового і обласного для ветеранів війни, де мають змогу відновлювати здоров'я. А ще голові облдержадміністрації Володимиру Гунчику, який допоміг забезпечити роботою в лісовій охороні Волині 70 учасників АТО.
— Багато хто піарився на допомозі українським військовим. Володимир Петрович своїм коштом споряджав транспорт із продовольством, із усім необхідним для нас і не хотів, щоб хтось про це знав. Наша рота знаходилася далі, ніж інші підрозділи, туди не доїжджали волонтери, бо там гатили так, що не поткнутися. Не скажу, що пухли з голоду, але доводилося туго, економили все, раді були парі шкарпеток і банці сала. З Каменя–Каширського Андрій Романович і його тітка передавали нам харчі й одяг, — з вдячністю згадує Андрій Стасюк.
Ну а його побратими висловлювали єдине прохання: щоб влада посприяла у наданні їхньому неофіційному військовому командиру українського громадянства, адже досі вдалося домогтися лише дозволу на проживання. Андрій Стасюк хотів би займатися тією справою, в якій є професіоналом. Він може вчити воювати молодих і необстріляних, має достатньо досвіду і знань. Довів це на Сході. Але досі як про найбільшу відзнаку ветеран мріє про паспорт громадянина України.
Галина СВІТЛІКОВСЬКА
Коментарі