Михнівський монастир. «Щоб отримати таку благодать, як тут, у звичайну церкву треба ходити сім разів, а сюди – один»

05 Листопада 2016, 10:47
Михнівський Свято-Стрітенський жіночий монастир. Осінь 2016 15256
Михнівський Свято-Стрітенський жіночий монастир. Осінь 2016

Цьогоріч минає двадцять років відтоді, коли в Михнівці було відкрито жіночий монастир.

3 травня 1996 року Священний синод УПЦ прийняв рішення про відкриття Свято-Стрітенського жіночого монастиря, а вже 3 листопада відбулась урочиста подія започаткування його діяльності.

Загалом, історія Михнівки доволі цікава й захоплююча: колись це було містечко з магдебурзьким правом, яке через кілька століть майже зникло з лиця землі. Та й нині поселення лише має статус вулиці сусіднього села Дубровиця. У Михнівці налічується трохи більше десятка хат, побудованих, як виявляється, на землях двох сільських рад: Бузаківської і Видричівської.

Свято-Стрітенський жіночий монастир є місцем святості для правосланих християн. На монастирському обійсті знаходиться одна з найдревніших пам’яток дерев’яної сакральної архітектури Волині й України – церква Стрітення Господнього.


 

Це місце для чернечої обителі вибране зовсім не випадково, адже в минулому тут теж знаходився монастир, щоправда, – чоловічий, фундатором якого був Філон Єловицький, представник впливової й авторитетної на Волині шляхетської родини. Єловицькі були рішучими захисниками православ’я, одними із засновників Луцького Хрестовоздвиженського братства, щедро жертвували на православні монастирі й церкви.

У 1635 році Філон Єловицький отримав Михнівку в дарунок від польського короля Владислава ІV і містечку було надане магдебурзьке право. Згодом воно було перейменоване на честь власника – Філонів, проте ця назва не прижилась й існувала лише за життя Єловицького. У 1637 році Єловицький засновував у Філонові чоловічий монастир. Церква була названа іменем  святого Філона, яку в 1642 році, найбільш ймовірно,  було висячено в ім’я Стрітення Господнього.


 

Розбудовувати обитель допомагали ченці з сусіднього Милецького Свято-Миколаївського монастиря. Розташування обох монастирів не дуже далеко один від одного та ще й на тому ж самому березі Турії, яка завжди була судноплавною, сприяло Богоугодній справі. Навкруги Стрітенського храму були зведені дерев’яні будиночки, які служили келіями. Розповідають, що в період Великого посту ченці залишали монастир і усамітненно молились, а повертались лише перед Великоднем.

Філон Єловицький робив значні пожертви на Михнівський монастир і заповідав його тіло поховати в місцевій церкві. Помер Єловицький в 1651 році і, виконуючи волю будівничого, труну з тілом захоронили біля поминального столика в Стрітенському храмі. Існують народні перекази, що Єловицький був отруєний своєю дружиною, уніаткою, Гелжбетою Підгородненською, котра пригостила чоловіка яблуком із трунком. Очевидці розповідають, що коли церква стояла руїною, то бачили залишки труни, на ній проглядались букви, що могли означати початкові літери імені і прізвища Філона Єловицького.

Розголос про Михнівську обитель поширювався далеко за її околиці ще й завдяки іконописній майстерні, котра працювала при монастирі з кінця XVІI – до середини XVІIІ ст. Нині ікони михнівських майстрів зберігаються в колекціях Музею волинської ікони в Луцьку й Національного музею ім. А. Шептицького у Львові. У сучасному монастирі немає образів михнівських майстрів.

Юрій Змієборець. ХVІІІ ст., Майстер із Михнівки. Зберігається в Музеї волинської ікони в Луцьку.
Юрій Змієборець. ХVІІІ ст., Майстер із Михнівки. Зберігається в Музеї волинської ікони в Луцьку.

1
Причащання св. Онуфрія. 1717 р., Майстер із Михнівки. Зберігається в Музеї волинської ікони в Луцьку
Причащання св. Онуфрія. 1717 р., Майстер із Михнівки. Зберігається в Музеї волинської ікони в Луцьку

 

Чоловічий монастир був небагаточисельним і з впровадженням унії припинив існування; діючою залишилась лише церква.

Змінилось і життя містечка. Відколи землі Західної Волині відійшли до Російської імперії, то вже в 1831 році було ліквідоване магдебурзьке право, а жителі змушені були відробляти панську повинність, позаяк отримали статус селян. Був великий спротив михнівчан, але місцевий поміщик Станіслав Піотрошевський, останній власник Михнівки, вирішив помститися і виселити мешканців із нажитих віками місць. Будинки були розібрані, вирізані сади... Ще донедавна гамірне містечко стало пусткою. Загальна кількість виселених складала близько 500 чоловік. Відтак люди з михнівськими коренями живуть у Бузаках, Видричах, Доброму (тоді – Борки), Мостищі, Поступелі, Теклиному, Верхах, Дубровиці (тоді – Ігнатівка), Хотешові, інших селах.

У 1888 році Микола Теодорович відвідав це місце і побачив лише кілька старих будиночків на монастирській землі, але церква була діючою і в ній постійно проводились богослужіння. А доглядала за нею одна родина, яка залишилась тут проживати після масового виселення.

Найбільшого безчестя зазнали Михнівський дерев’яний храм і дзвіниця вже у повоєнні роки, точніше – в 50-у році ХХ ст.: тоді церква була знята з реєстрації і залишена напризволяще. Зникли цінні ікони і речі, а ті, що лишились, –знаходились у занедбаному стані, руйнувались. У церкві складали різний мотлох, були створені всі умови для  її знищення. У 80-х роках у храмі розмістили колгоспний склад і на рівні влади було прийняте рішення про його ліквідацію.

Втративши духовне підгрунтя, ледь-ледь теплилось життя й на зникаючому хуторі. Однак усе змінилось у 1988 році, коли настоятель сусідньої Хотешівської церкви отець Іоанн Хільчук взявся відремонтовувати стару напівзруйновану церковицю. Вже через рік Свято-Стрітенський храм і дерев’яна дзвіниця були відбудовані і відновили свою діяльність. А з відкриттям жіночого монастиря протоієрей Іоаннн Хільчук став духівником обителі. Розбудовувати монастирське господарство було дуже не просто: спочатку сестрам доводилось облаштовувати келії в дзвіниці, пізніше місцеві мешканці передали їм у користування стареньку хатину, де мешкали до 1998 року, допоки не збудували нове житлове приміщення, в якому нині знаходиться домова Свято-Покровська церква, трапезна, сестринська бібліотека, швейна майстерня.

Хатина, в якій проживали черниці спочатку розбудови монастиря.
Хатина, в якій проживали черниці спочатку розбудови монастиря.

Свято-Покровська домова церква й сестринський корпус. Осінь 2016 р.
Свято-Покровська домова церква й сестринський корпус. Осінь 2016 р.

 

У серпні 2003 року було закладено наріжний камінь під забудову 12-ти купольного Петропавлівського собору; вже в кінці 2007 року в храмі велися богослужіння. Нині прихожани моляться біля двох чудотворних Богородичних ікон: «Відрада і втіха» та «Скоропослушниця», що були написані іконописцями на горі Афон

4
Інтер'єр Петропавлівського собору.
Інтер'єр Петропавлівського собору.

 

На території монастиря зведені ще будиночки для сестер і священиків, господарські приміщення, просфорня, молочарня.

1

1
На монастирському обійсті.
На монастирському обійсті.

 

На початку діяльності настоятелькою монастиря була ігуменя Серафима (Селеверстова), нині – Марія (Шульгач), а священнослужать у церквах обителі протоієрей Олег Селеверстов, протоієрей Богдан Андрійчук та ієродиякон Іоанн (Кантура).

3
Петропавлівський собор. 2015 р.
Петропавлівський собор. 2015 р.

 

Монастирі – то душа Церкви, а чернецтво – великий подвиг служіння Богу в праці і молитвах. Кожного ранку, о 6-й годині, в Михнівському монастирі починаються ранкові молитви, літургія, а з 17-ї години – вечірні молитви. А як проникливо звучать багатоголосі піснеспіви жіночого хору! Як ніжні дзвіночки, озиваються вони в душі кожного прихожанина, зцілюють і підносять.

Це місце дивовижне: тут кожен відчуває умиротворення, душевний спокій і цілющу благодать. Пригадується, як 90-літня михнівчанка Варвара Сидунець завжди повторювала:  «Щоб отримати таку благодать, як тут, – у звичайну церкву треба ходити сім разів, а сюди–один». 

 

Наталія ПАСЬ.

 


1

 

Коментарі
05 Листопада 2016, 15:29
Добру справу робить Наталія Пась, оповідаючи сьогодення, що опирається на історичне минуле поліського краю. Її екскурси у історичне минуле, лагідна й переконлива манера викладу матеріалу про минувшину нашої землі свідчать про її високий професійний та людський рівень, чого нині так бракує нашому суспільству. Тепер краєзнавчий музей стає не тільки коморою для зберігання артефактів, але й інструментом відновлення національної пам'яті мешканців цієї землі. Дякуємо Вам, пані Наталю, за своєрідну історичну благодать!
Коментар
29/03/2024 Четвер
28.03.2024