Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Месник чи бандит: на Волині й досі шанують «героїв», «подвиги» яких викликають запитання

09:30 12.11.2016
1159

Цей скромний дерев’яний хрест виріс на узліссі недавно. Його бачать усі, хто проїжджає дорогою Камінь-Каширський—Маневичі.

Рік тому його встановили небайдужі до української історії мої земляки. Напис на металевій табличці свідчить: тут, біля села Нові Червища, в бою з військами МДБ героїчно загинули троє українських повстанців, — пишуть на сайті "Україна Молода"

Сталося це 65 років тому, 8 грудня 1951-го.

На Поліссі, у лісах якого рух українського опору тримався чи не найдовше, такі могили можуть і мають бути чи не в кожному селі або лісі.

Бо безіменних українців, не пошанованих по-християнськи, лежить у землі ще багато. Та повернення історичної пам’яті — процес тривалий і непростий...

Там, на узліссі, хрест стоїть...

...Проїжджала випадково цією дорогою кілька місяців тому. Зупинилася біля могили, щоб прочитати на металевій табличці прізвища тих, хто дав тут бій у далекому 1951-му: Михалевич Андрій Сергійович (Кос), референт СБ, заст. пров. Ковельського ОП ОУН, Тимошик Клим (Роман), провідник Камінь-Каширського проводу ОУН та Герасимчук Пелагея (Оля), референт технічної ланки. Один із загиблих Клим Тимошик виявився ще й моїм односельцем.
Про Андрія Михалевича чула раніше. Він — відома постать у волинському націоналістичному русі. Народився в 1918 році на хуторі з дивною назвою Хочете біля села Замшани на Ратнівщині. 20-річним вступив до ОУН. У 1938-му разом із групою молоді вийшов на майдан Ковеля з протестом проти вбивства Євгена Коновальця, а вже у 1939-му очолив Седлищанський районний провід ОУН. Мав псевдо 13, 132, 333, 73, В, Денис, Кос, Старий, Шугай.

З 1942 року — на нелегальному становищі, був командиром сотні й куреня УПА, які діяли на автошляху Ковель—Брест. В лютому 1946 року всю його родину було вивезено на спецпоселення в Удмуртську АРСР: батька, матір, двох сестер 15 і 8 років, а також 10-річного брата. Не пошкодували навіть 86-річного діда Йосипа Даниловича.

Ще одна сестра Михалевича, Марія на псевдо Веселка, загинула в бою з МДБ у 1949 році. Членами ОУН були також дружина Андрія Наталя та дві її сестри. Упродовж 1947—1951 рр. воював у складі Любомльського та Ковельського проводів ОУН.

8 грудня 1951 року на околиці села Нові Червища натреновані вівчарки знайшли криївку з радіоприймачем, друкарською машинкою і зброєю. Оточений агентурно-бо­йовою групою МДБ, Кос підірвав себе і друзів гранатою. За іншою версією, гранату в бункер кинули емдебісти, зрозумівши, що повстанці живими не здадуться. Андрій Михалевич посмертно відзначений Срібним Хрестом Заслуги.
У 2008 році Кос повернувся з небуття завдяки своїм архівам, які знайдуть його побратими в закопаному бідоні й передадуть до Меморіального комплексу Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. у Києві. Історики вважають ці документи унікальними, бо вони дійшли до нас у первісному вигляді й не пройшли через руки КДБ.

«А на чиєму боці будете писати?»

— А ви на чиєму боці будете писати? — запитав обережно чоловік, який спостерігав із дороги, поки я щось записувала в блокнот.
— На боці правди, — відповідаю.
— Хочете правду почути? У село поїдьте. Попитайте, на яку могилу водить дітей школа. Он там, перед в’їздом у Нові Червища, ще один пам’ятник є. Командиру партизанського загону Миколі Коніщуку і його бойовикам. На день Перемоги школярики тільки туди квіти носили. А Коніщук тут багато біди наробив. Тільки він і досі герой...
— У Камінь-Каширському ж перейменували вулицю і провулок Коніщука...
— А в селі вулиця його імені є. І майже всі жителі села Грива, яке знищила й стерла з лиця землі радянська влада «завдяки» Коніщуку, живуть сьогодні на вулиці його імені!
Справді зла іронія долі. Про трагічну історію Гриви я писала в «УМ» ще в 90-х роках. Це одне з сіл Волині, яке щезло з мапи в 1951 році. Його мешканців за підтримку українського підпілля та саботаж в організації колгоспу силою вивезли на Дніпропетровщину. Тут у 1948 році був убитий той самий Микола Коніщук.

А Гриву навіть перейменували в Конишуківку, та потім влада вирішила: нема села — нема проблеми.
Ветеран війни 92-річний Олександр Артемович Марчук, колишній мешканець Гриви, теж із родиною був ви­гнаний із рідної землі. Він повернувся з фронту, хати немає — згоріла. Поки збудувався, почалася колективізація. Чоловік одружився, встигли два роки пожити, як нова біда — влітку 1951-го в село наїхали агітатори, переконували поліщуків виїжджати на Дніпропетровщину.
— Тоді ніхто не згодився. В серпні знов приїжджають. Знов ніхто не визвався. Умовляли-умовляли — ніхто. Потім почали змушувати людей: давай пиши заяву на виїзд і все. Стали обкладати податками всякими. Виконав — новим обкладають. Так і змусили, добровільно-примусово, — згадував ті часи Олександр Артемович. — У мене двоє діточок маленьких уже було. Одному два рочки, а друге тіко вродилося...
У грудні ми виїжджали вже з Маневичів. Морози тріщали великі. Їхали в товарних вагонах, буржуйками грілися. Чотири чи п’ять днів їхали. Приїхали, а там — степ, клімат не той. Люди не ви­тримували, втікали додому. Восени 1954-го й ми з дружиною вирішили вертатися.

А батьки мої, брати, сестри — всі осталися. 30 сімей, які повернулися, у Нових Червищах свій куток зробили. А в Гриві нам не дали поселитися. Зробили там скотобазу районну, наймали людей чужих, а наших виганяли і не приписували.

Народний месник чи терорист?

Чим же Грива завинила перед радянською владою? Відповідь на це запитання шукали розпорошені по світах її мешканці й не знаходили. І мій співрозмовник не знає, за що він, ветеран війни, який проливав кров на фронті, мусив мерзнути з малесенькими дітками в товарняку, тулитися в норі з сім’єю, бо, коли повернувся на батьківську землю, треба було починати все з нуля.
— Справді, Коніщука таки в нас убили. А хто — ніхто не знає досі. Списали на двох бандерівців, але то ніби не вони. Хазяї, куди він прийшов на ніч, бачили, як він зайшов із гвинтівкою, а коли ставив її в куток, почувся постріл. Казали, що через вікно стріляли. А може, він сам випадково курок натиснув? І таке могло бути, — припустив Олександр Марчук. — Бо ніякого не було слідства. Кілька чоловік викликали, попитали і відпустили. Тіло повезли в Камінь-Каширський, похоронили і все.
— На Коніщука в рідній Гриві багато людей зуб мали. І влада добре знала про це. Але чомусь прислала його сюди на роботу...
— Був тоді такий розговор, що він просився, аби його далі відправили. Але не послухали. А люди ж були всякі: одні за ним, інші проти, в яких він повбивав і дітей, і братів. На нього крепко мали зуба.
— А правда, що він своїх друзів, хлопців із села, вбивав?
— Вбивав. То давня історія. Ще за Польщі Коніщук був організатором КПЗУ в Гриві. Хлопців наших багато було під його командуванням. Коли в 1939 прийшли совєти, зобачили люди, як почали в Сибір вивозити. І всі хлопці одкинулися од совєтської власті.

Було таке время, що він один остався, і вони хотіли навіть його прибрати. Але йому підказали, щоб утікав. Він утік до Києва. А хлопці перейшли в партію зелених, була тут така, як німці прийшли. Коли Коніщук вернувся і зробив свою партизанку, то їх тут, у лісі, недалеко, усіх перебив. У нас іще один случай був.

Прислали в Гриву молоду дівчину-фельд­шерку, не помню вже звідки, чи з Черкас, чи з Вінницької області. Участковий наш став до неї ходити. Жила вона на квартирі в дядька, він сам жив. І одного ранку по селу пішов поголос, що вбили медичку й участкового.

Той же дядько розказав, як то було, що прийшли вночі воєнні, багато їх було. І вбили обох. Як приїхала з Каменя міліція, почали вже казати, що то не воєнні, а бандерівці вбили. А як воно було — ніхто не знає.
— Може, треба була причина, щоб Гриву виселити?
— Може, й так ...
То хто ж він насправді, Микола Коніщук, командир першого на Поліссі партизанського загону, якого навіть представляли до звання Героя Радянського Союзу, але обмежилися двома орденами? Народний месник, захисник чи терорист?

Доповідні й пояснення Крука (псевдо Коніщука), написані на німецьких бланках, сама читала у Волинському обласному архіві. Писав Микола Парамонович про 1800 знищених його партизанським загоном німецьких солдатів і офіцерів, хоча стільки німців не було, напевне, в усіх німецьких гарнізонах на Поліссі.

Рапортував про сотні пущених під укіс німецьких поїздів. А один старий кадебіст, уже покійний, якось сказав мені: «Сотня Стріли (сотенний УПА Кирило Максимчук. — Авт.) пустив під укіс німецьких ешелонів більше, ніж усі партизани разом узяті». Кому-кому, а такій людині не вірити не могла, бо офіцер КДБ точно не був зацікавлений у героїзації УПА.
Олександр Марчук згадав іще цікавий епізод про партизанські подвиги Коніщука:
— Перед октябрською (7 листопада.— Авт.) Коніщук повів своїх партизанів у Великий Обзир, там німецький постерунок був. І вони рішили розбити його. Було у них кілька пукавок, то німці їм так дали прикурити, що ледь повтікали звідти. Прийшли в Гриву й прив’язали у центрі села червоний прапор на підвищенні й написали поздравлєніє.

Вранці народ біля того прапора зібрався. Я недалечко жив, теж прийшов. Стоїмо ми біля прапора, ще кілько старих людей коло мене було. І один попробував, чи глибоко той прапор закопаний. І тут як рвоне! Партизани гранату до прапора прив’язали.

Далі нічого не помню, бо біг, не знаю куда. Потім упав. Чую, люди голосять: «Артемового хлопця вже нема». Поворушився — наче живий. Батьки прибігли, я весь у крові. Повезли мене до докторів німецьких, бо більше не було куди.

Промили рани, обдивилися, все зробили, як треба. Контузія сильна була, я цілу зиму погано бачив і чув. І ще діда одного контузило. Вдруге мене контузило вже на фронті. От так Коніщук нас поздоровив.
У Нових Червищах почула ще одну версію про загибель Коніщука: колишнього партизана прибрало НКВС, бо він нікому не хотів підкорятися і став небезпечний. Агент три доби чекав його на горищі в засідці, поки Коніщук не з’явився в хаті. Поспішність, із якою поховали Миколу Парамоновича, і те, як майже не розслідували його вбивство, не відкидає і такий варіант.
І до сьогодні мої земляки не визначилися, як ставитися до цієї постаті, досі носять квіти до його пам’ятника. І це на Поліссі, в краї, де народилася УПА, на 25-му році незалежності. На жаль, «совок» у свідомості більшості ще такий живучий...

Ніна РОМАНЮК

Коментарі

Хрін

11:21 12.11.2016

Прекрасна стаття Ніни Романюк, яка спонукає до роздумів про події здавалося б давні, але для ще живих свідків тих страшних воєнних та повоєнних часів на Поліссі - ще зовсім недавніх, ніби позавчорашніх... Я в дитинстві слухав розмови поміж собою старших в родині, котрі ще й боялися про ці часи й події десь на людях відкрито говорити. Чіткості в розмежуванні свій-ворог не було ніколи, оскільки ніхто не мав стовідсоткової інформації про плани, дії та результати жодної з груп чи боївок. Та й позиція конкретного мешканця тоді, як до слова, і нині, також впливала на це розмежування. Адже для прорадянських поліщуків Коніщук був якби свій, а для родин виселених у Сибір звичайно - червоним. Та й політична ситуація у краї була доволі заплутана. Україна не мала своєї держави, до 1939 року тут панували Польща і кресов'яки-осадники, в лісах на Волині базувалися бульбаші Тараса Боровця-Бульби, мельниківці, бандерівці, радянські партизани і вільні "художники" зі зброєю, котрі відкосили від призову у Радянську армію та партизанки і по суті мародерили на ситуації ситуативно займаючи то ліву, то праву політичну позицію. Тоді також було багато вагань й для щирих українців - чи для початку варто було об'єднатися з великою Україною, а вже потім виборювати свою державність чи відразу будувати Україну незалежною, оскільки була добра нагода для цього. З Миколою Коніщуком сьогодні все зрозуміло і ясно, оскільки Радянська влада його вважала своїм героєм і називала його іменем вулиці та школи, а вона знала ситуацію достеменно. Коніщук був переконаним більшовиком і його вина ускладнюється ще й тим, що він вбивав своїх односельчан, котрі не поділяли таких його поглядів. Бо навіть тхір у своєму подвір'ї курей не давить, відтак це був психологічно не врівноважений тип і ніякої політики чи політичної сліпоти йому приписувати не варто. Разом з тим, сьогодні важко закидати тодішньому простому поліському мужику у постолах у політичній нерозбірливості, адже простолюдин надіявся на справедливість від комуністів, які обіцяли землю селянам і фабрики робочим, а землевласник, більш-менш заможний чолов'яга, у котрого ця влада забирала землю і гнала його в колгосп чи Сибір, звісно був на боці УПА і ОУН. Та що вести мову про ті часи... Навіть сьогодні розібратися в українському політичному спектрі доволі складно, бо здавалося б свої проєвропейські у дошку вчорашні партійці на пробу є гібридними політичними діячами, популістами і брехунами з повними лантухами грошей, дорогого майна, помешкань і автівок. Навіть Юля, котра в свою е-декларацію внесла тільки перламутрове намисто та косу, врешті змушена була визнати, що свій власний добротний будинок переписала на родину, оскільки "боялася конфіскації у часи політичного гоніння владою Януковича". Я вже мовчу про Ляшка чи УКРОП, котрі на пробу є також помазані шоколадом, нехай і не від Рошену, а від АВК чи іншого бренду. Але чи нам легше від того? Нічого міцно не міняється, тільки колись відразу стріляли зі зброї, а нині на початках луплять з телевізора чи комп'ютера... Дякую, Ніно Романюк,за не якусь абстрактну політику, а за згадку про наші живі й незагоєні рани, що допоможуть світоглядно визначитись тим поліщукам, котрі стоять на роздоріжжі між "русским миром" та європейськістю України. Тобі було легше це все зрозуміти з дитинства, оскільки, якщо я не помиляюсь, твоя родина знала про сибірські морози не з телевізора...

777

11:38 12.11.2016

" А один старий кадебіст, уже покійний, якось сказав мені: «Сотня Стріли (сотенний УПА Кирило Максимчук. — Авт.)..."-це був Револьт Скрипкін? У Коніщука ще була цікава дружина, що спершу до Польщі виїхала.

Камінь

10:07 20.11.2016

"варто було об'єднатися з великою Україною, а вже потім виборювати свою державність чи відразу будувати Україну незалежною,": у той час і навіть тепер простий обиватель навіть не задумується що є таке велика Україна, своя державність або будувати Україну незалежною. Кожний з таких передусім думає за свою хвіртку щоб вона була побільшою, а надто від сусіда щоб той таки й носа не втягував у його двір. Ось і вся велика, державність, будувати незалежну Україну. Найбільше про що можна сказати тепер це розмова сусідів між собою тієї вулиці яка була збудована ще за радянський час через те, що у той час не будувалися кам"яні паркани висотою поверх два метри але про сучасних й годі думати. Той що збудував такий свій паркан навіть й не подумає про велику, державність і тому подібні речі. Людей об"єднує спільна доля але таких людей які роз"єднуються у спільному співжитті парканами висотою в поверх, челенджерами і так далі не надійтеся. Тому шановний "Хрін", Ваші справи капати на обивателя історією про "не якусь абстрактну політику" заледве дадуть обивателям "котрі стоять на роздоріжжі між "русским миром" та європейськістю України." змінити свій погляд про хід своєї власної історії.

20 серпня
Сьогодні
Вчора
18.08.2018
17.08.2018
16.08.2018
15.08.2018
14.08.2018
13.08.2018
12.08.2018
11.08.2018
10.08.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин