«Для успіху громади головне – повірити і працювати на наше спільне майбутнє», – Світлана Сидорук

Ентузіазм, працьовитість і доброта цієї жінки справді вражають. Хай що відбувається у громаді – чи то зупинку фарбують, чи облаштовують спортмайданчик або встановлюють обеліск – вона завжди долучається до спільної роботи. Тому земляки по-щирому називають її «наша Макарівна».

Чи легко бути «нашою» у сільській родині? Що спонукало змінити фах педагога і стати очільницею ОТГ? Звідки черпає сили для щоденної роботи?

І якою мріє побачити Камінь-Каширську громаду в недалекому майбутньому? Про все це і не тільки – в розмові зі Світланою Сидорук.

– Світлано Макарівно, почнімо зі знайомства: де і коли Ви народилися?

– Це було точно в неділю, 2 квітня 1965 року. Батьки були з Гути-Боровенської. Та народилася в Луцькому пологовому, оскільки в мами з татом різні резус-фактори крові, через це батьки втратили, на жаль, двох дітей, і я перебувала в групі ризику.

Відразу після народження мені робили пряме переливання крові. А потім, коли я підросла, то чомусь вирішила, що мені тоді влили кров грузинки (бо медсестра, яка приймала пологи, була грузинкою) і саме тому я виросла енергійно-непосидючою.

Плюс у тому, що я все робила швидко, будь-яка праця була для мене легкою, навіть дрова рубати чи сіно косити.

Але мінус у тому, що, швидко все поробивши, я втікала до гурту хлопців пограти у футбол.

– А як складалося з навчанням у школі?

– Та я була кругла відмінниця! І завжди вчителі казали: «Свєта Макарова – то найкраща дитина» (сміється). Я перемагала у багатьох районних олімпіадах.

Здобувала призові місця на спортивних і туристичних змаганнях. І при цьому любила геть усі предмети.

Хотіла стати юристом, аби відстоювати справедливість і захищати слабших.

– І що завадило втілити мрію?

– Корумпованість тодішньої системи освіти. Після восьмого класу ми з двома подругами-відмінницями поїхали до Чернігова, аби вступити до юридичного технікуму. Ми були впевнені в своєму успіху, адже бездоганно знали весь матеріал.

Але вже на першому іспиті (а це було написання твору з української мови) нам вліпили двояки! І це при тому, що у школі я твори писала запоєм!

Цей випадок допоміг нам зняти рожеві окуляри. Тому після десятого класу я вирішила вступати туди, де найбільше шансів на позитивний результат, – на історичний факультет Луцького педінституту.

А потім, думала собі, переведуся на юридичний. Але вже на п’ятому курсі мене як успішну студентку скерували працювати у школу села Карасин, де не вистачало вчителя історії.

І там 1985 року я знайшла не тільки цікаву роботу та хороших людей, а й свою майбутню половинку – чоловіка Івана.

– Скільки років віддали праці педагога?

– Суто вчителем працювала 17 років. Хоча загалом педагогічного стажу в мене більше, оскільки я двічі робила перерву на декретну відпустку – народжувала та виховувала двох донечок.

А коли 2002 року мене вперше обрали сільським головою, довелося змінити професійний напрямок.

– А що спонукало Вас балотуватися?

– Насправді я завжди лишалася в центрі більшого чи меншого колективу. І у школі, і в інституті була старостою. Ще коли працювала вчителькою, 1998-го мене обрали депутатом сільради. А потім, щоб домогтися ще кращих змін у Карасині, пристала на прохання людей балотуватися у голови. Рідні мене підтримали.

– Ви швидко ввійшли в курс справ на посаді сільського голови?

– Та де там! Перші півроку мені було дуже тяжко. Коли бракувало знань і досвіду, навіть ставало страшно (бо ж яка відповідальність!). Але нікому в цьому не зізнавалася.

Сідала за книжки і вчила: про бюджет, про відносини й так далі. А потім працювати ставало все легше.

Сільським головою я пробула три терміни. З великим ентузіазмом зустріла реформу самоврядування, адже розуміла: радянські сільради – це пережиток минулого і успішно жити без кардинальних змін ми не зможемо.

– А коли Ви стали депутатом Камінь-Каширської райради?

– У 2015-му. Не балотуватися на посаду сільського голови мене тоді спонукали проблеми зі здоров’ям (того року перенесла серйозну операцію на хребті).

Крім того, далася взнаки законодавча колізія: на той момент через хворобу спини я мала третю групу інвалідності, втім постанова уряду забороняла виплачувати мені пенсію, якщо стану сільським головою.

А тут якраз приїхали хлопці з УКРОПу: «Макарівно, давайте в районну раду! Будете там відстоювати інтереси своїх Карпилівки та Карасина». І я сказала: «Ну, добре».

У райраді я постійно вибивала фінансування на дороги. Ми залучили кошти на будівництво соціально-культурного центру в Карпилівці, спорудження якого в рамках проєкту виграла наша сільрада (щоправда, через паперову тяганину процес забуксував).

А ще ж у райраді я очолила комісію з питань дотримання законності, тому постійно виступала й набридала запитами.

– Окрім того, Ви були помічником народного депутата України Ірини Констанкевич. Це теж вплинуло на результати роботи?

– Так, адже таким чином зріс мій статус. Ірина Мирославівна постійно мене підтримувала. Зокрема, вдалося моїй рідній Карасинській школі вибити 100 тисяч гривень на заміну вікон. Також ми замінили вікна в амбулаторії Карасина.

Залучивши кошти обласного бюджету, перекрили дах у сільському будинку культури, провели ремонт ФАПу в Карпилівці. У цьому ж селі замінили в дитсадку постіль та посуд, у школу купили телевізор, облаштували дитячий майданчик.

– Нині Ви – голова Сошичненської об’єднаної громади, якій, у силу юридичних колізій, не виділили раніше обіцяного фінансування. Як вдається працювати без грошей?

– Вже мої колеги з інших ОТГ жартували: мовляв, це диво – виконувати обов’язки, не маючи матеріальної підтримки для цього.

Тож доки залагоджують бюрократичні питання, ми з колективом та громадою склали паспорт нерухомого майна Сошичненської ОТГ, паспорт земельних ресурсів.

Обговорили з людьми та затвердили з депутатами програми, які будуть запущені, щойно в громади з’являться кошти. У нас грейдерували дороги та розмальовували автобусну зупинку, замість стихійного сміттєзвалища облаштували зону відпочинку, привели до ладу обеліски.

– Щоб досягнути таких результатів, наскільки важливою стала підтримка громади?

– Скільки років я при владі, стільки дотримуюся принципу: люди і влада – це одна команда. Тому перш ніж ухвалити якесь рішення, ми його обговорюємо з людьми.

Коли щось зробимо – звітуємо. Багато людей обурені владою – президентом, урядом.

У складні моменти згадую тата, як він учив нас: «Можеш зробити добро – роби. Бачиш погану людину – відійди».

З віком у мені все більше і більше стала виявлятися ось ця татова філософія життя: не міняти світ, а нести у нього добро, не витрачати час на зло, а творити позитив.

– Ви цілком і повністю віддаєтеся людям та громаді. А на домашнє господарство вистачає часу?

– Звичайно, вистачає! Хоча зараз його менше. Коли я працювала сільським головою, ми тримали і коня, й корову, і свині, і обробляли багато поля. Я вмію косити, орати, хліб пекти. Тепер же з домашньої живності в нас тільки кури та кролі.

Але і їх достатньо, аби після важкого дня прийти додому і за господаркою відпочити від професійних питань.

– А чоловік не бурчить, що Ви постійно зайнята?

– Так, інколи бурчить (сміється). Але всі – і чоловік, і діти – вже до мене звикли. Хоча, буває, ображаються – як-от через балотування на посаду голови Камінь-Каширської громади.

Я ж їм до останнього нічого не казала, щоб дарма не хвилювалися. То діти потім казали: «Мам, ну хіба так можна, що ми про такі важливі рішення у Вашому житті дізнаємося з інтернету?..»

На фото: Разом з найдорожчими – своєю сім’єю

– Чи маєте стратегічний план розвитку Камінь-Каширської громади?

– Та звичайно! Планів у мене чимало! Перше й основне – це підібрати команду, яка буде працювати, як злагоджений механізм.

Друге – у роботу цього механізму включати громаду. Задля того вважаю за потрібне створити громадську раду при голові, куди ввійшли б найбільш авторитетні й активні наші жителі, що будуть підказувати правильні рішення в кожній зі сфер життя ОТГ.

Великі надії також покладаю на молодь. Адже в нас – людей радянської доби – зовсім інше (і почасти – застаріле) мислення. Т

ому представників молодого покоління теж планую залучати до роботи (причому на оплачуваній основі) і створити таке собі «Бюро ідей», яке буде підказувати нестандартні підходи, прогресивні рішення, технологічні новинки.

– А які напрямки розвитку Камінь-Каширської громади вважаєте найбільш перспективними?

– Головний ресурс громади – це його люди. А оскільки наша громада буде найбільшою на Волині (54 тисячі осіб), то я покладаю великі сподівання на те, що всі наші жителі так чи так долучаться до життя ОТГ.

Якщо казати про підприємців, буду йти до них, слухати, чим зможу – допомагатиму, аби люди працювали, розширювали свої бізнеси і частинку заробленого вносили у вигляді податків до місцевого бюджету.

Величезним ресурсом є також наша земля. На сьогодні її в нас практично не обробляють. І виникає питання: чому? Чому за кілька сотень кілометрів є польський фермер із гіршою, ніж у нас, землею, але ми їдемо до нього на заробітки, а своя земля заростає бур’яном?

У сусідньому Хорохорині люди більш прогресивні. Вони вже висаджують полуницю, заробляють на тому. А ми чим гірші? Тому агробізнес теж вважаю дуже перспективним.

Для цього вже зараз вважаю за потрібне розробляти інвестиційний паспорт і рекламувати себе перед тими, хто готовий вкладати гроші в наші землі й давати роботу нашим жителям.

Ліс – це теж наше багатство. Гриби, ягоди, деревина, смола, лікарські рослини – це те, що колись заготовляли, переробляли, що приносило чималі прибутки. Наразі цього немає. Але я дуже хотіла б знайти інвестора і відкрити на нашій території підприємства з переробки дарів лісу.

Наше майбутнє також – за туризмом і рекреацією. У нас дуже багато гарних місць, які приваблюють туриста.

Перші кроки вже роблять: здають в оренду озера, відкривають гостинні садиби, облаштовують затишні куточки. А завдання влади – допомогти всім, хто хоче та вміє заробляти гроші.

Вірю, що Україна відродиться і відродиться наша Камінь-Каширська громада. А для спільного успіху головне – повірити і працювати на наше спільне майбутнє!

Знак зодіаку.

• Овен.

Фірмова страва.

• Ґугіль (терта картопля, запечена в печі).

Найяскравіша подія в житті.

• Народження першого внука (бо була присутня на пологах).

Улюблена книга.

• «Кобзар» Шевченка.

Улюблена цитата.

• «Докотилась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її розпинають».

Чи вірите в жіночу дружбу?

• Слабо.

Маєте табу, яке ніколи не порушили?

• Не зрадити саму себе.

Хороший керівник – це людина, яка ніколи…

• …не образить слабшого за себе.

Охарактеризуйте себе п’ятьма словами.

• Та, що постійно шукає щастя.

Що цінуєте в людях?

• Чесність.

Чим найбільше пишаєтеся?

• Дітьми та внуками.

На що більше покладаєтеся: на долю чи на власну працю?

• На власну працю.

Що потрібно для успіху?

• Удача і багато-багато старань.

Чи вірите в Бога?

• Так, і з кожним роком усе більше.

Життєве правило.

• «Ніколи не сходь зі шляху, на який став і вважаєш його правильним».

Найзаповітніша мрія.

• Щоб у мене народилася внучка.

Сидорук Світлана Макарівна