«Запорука успіху Cошичненської громади – засукати рукави й працювати», – Віктор Семенюк

Віктор Семенюк із дитинства виховувався на християнських цінностях. Не завжди, зізнається, вдавалося не порушувати Заповіді Божі. Тим паче, коли маєш бізнес і мусиш виживати в його жорстких умовах.

Утім, коли у 38 років Віктор почув діагноз лікарів, хвороба змусила по-іншому подивитися на життєві цінності, покаятися в помилках і зрозуміти: творити добро й допомагати іншим – ось основна місія, з якою Бог посилає нас у цей світ.

Саме задля того – працювати на благо людей і на користь громади – Віктор Семенюк і вирішив балотуватися у голови Сошичненської ОТГ.

– Вікторе Трохимовичу, хто прищепив Вам християнські цінності, які стали дороговказом у житті?

– Звісно, мої батьки. Я зростав у багатодітній сім’ї: маю п’ятеро братів і сестру. Дитинство моє (народився я 1981 року) минало в місті Ковелі.

Тато все життя працював з’єднувачем вагонів, мама – техпрацівницею на залізниці.

Вони змалечку привчали нас до праці. Тож хоча ми проживали в місті, але мали город, власне господарство (коня, корову).

Вже з 12 років я з татом косив траву. Пам’ятаю, перший раз як натрудився, то такі мозолі повискакували – на пів долоні! Але скаржитися було соромно, бо ж усі брати працювали.

– Постійна робота не впливала на успішність у школі?

– Та ні! Я навчався у ковельській школі №2, відмінником не був, але оцінки мав нормальні. Добре знав математику, що тепер допомагає в бізнесі.

Дуже любив уроки історії: їх викладав директор – вельми строгий чоловік, але вмів так цікаво подати інформацію, що я йшов на заняття із задоволенням і, зізнатися, мріяв стати таким, як Богдан Хмельницький (сміється).

– Ого! А яку професію таки здобули?

– Ну, мені з дитинства подобалося сільське господарство (і зараз я, до речі, маю власну ферму).

Але тоді, наприкінці 1990-х, модною була спеціальність юриста, тому я закінчив правничий факультет Волинського національного університету імені Лесі Українки. А через рік здобув другу вищу освіту в Львівському лісотехнічному.

– Чому змінили професійні вподобання?

– Бо якраз тоді трохи їздив Німеччиною. Потоваришував із тамтешнім бізнесменом. Побачив, наскільки ліс – перспективна галузь. Вирішив спробувати. І дотепер я щороку висаджую дерева (і фруктові, і на промислову деревину).

Вирощую дуже популярну сьогодні павлонію – швидкоросле дерево, яке за сім років достигає, досягаючи 20 метрів заввишки, та ще й вважається чудовим медоносом (я ж маю невеличку пасіку!).

– Отже, нині у Вас які підприємства?

– 2012 року я заснував ТзОВ «Еко-тара» (виготовлення дерев’яних ящиків). Через трохи розширився і став продавати деревину.

Шість-сім років тому в нас з’явилося фермерське господарство: сіємо зернові і трошки маємо лохини. Ще тримаю невеличкий зоопарк: олені, різні породи свиней, птиця. Але поки що це більше хобі, ніж бізнес.

– Коли Ви робили перші кроки в бізнесі, уявляли, наскільки все буде непросто?

– Не уявляв абсолютно. Але тепер розумію: кожен новий день приносить нові виклики, і на них треба оперативно реагувати. От останніми роками гостро постала проблема з браком робочої сили – ми поетапно замінюємо її обладнанням. Таким чином потреба у працівниках скоротилася втричі.

До речі, частина виробничих потужностей у мене розташована в селі Тойкут Ковельського району, а ще частину я свідомо зареєстрував у селі Сошичному (село Карпилівка, де проживаю із сім’єю, входить до Сошичненської ОТГ).

Перереєстрував, бо вважаю за правильне, аби податки йшли до сошичненського бюджету і таким чином я теж долучався до розвитку громади, до покращення умов у селі, де навчається моя дитина і де я планую мешкати й надалі.

– Окрім наповнення бюджету, іще якось долучалися до життя громади?

– Так, у грудні 2019-го, коли утворилася Сошичненська об’єднана громада, став місцевим депутатом. Бо зрозумів: хоча це забирає багато часу і навіть здоров’я, але тільки так можна змінювати наші погані дороги, будувати нові школи і садочки, облаштовувати місця для відпочинку діток.

Окрім того, мене надихнув приклад Світлани Макарівни Сидорук, яка віддана громаді і є справжнім професіоналом.

– За тих десять місяців, скільки Ви депутатом, вдалося досягнути позитивних змін у житті громади?

– Так, ми активно попрацювали, хоча й не мали обіцяного державою фінансування (багато державних грошей пішло на боротьбу з пандемією). Попри це, зробили гарні автобусні зупинки, в Сошичненській школі власними силами провели ремонт.

У багатьох селах були стихійні сміттєзвалища, то ми розчистили ту територію, провели рекультивацію, в Сошичному ще й встановили альтанки і місце для масового відпочинку назвали Бора-Бора (сміється).

– От коли голова й депутати засукують рукави і стають до роботи, це спонукає жителів долучатися до суспільно корисної справи?

– Хотілось би, щоб так було. Але є частина людей, яким, хай як старайся, все одно не вгодиш. Вони замість допомагати ще й критикують.

Проте більшість жителів, коли ми нещодавно на престольний празник збиралися в центрі села, зізналися: стільки позитивних змін Сошичне не мало за всю свою історію.

– Але ж усе одно образливо, що для людей стараєшся, а вони брудом обливають?

– Спочатку, коли я про таке дізнавався, брав близько до серця. Однак потім щоразу, як бачив людську невдячність, згадував мамині слова: хай скільки зла тобі заподіють – відповідай добром і воно переможе.

– Зараз Ви балотуєтеся на посаду голови Сошичненської громади. Чому обрали партію «ЗА МАЙБУТНЄ»?

– Якщо чесно, раніше я не мав довіри до жодної партії, тому й не йшов у політику. Але, мабуть, змінити ставлення мене спонукала розмова з Іриною Констанкевич.

Я побачив відвертість і щирість людини, яка стала депутатом Верховної Ради від нашого округу.

Під час розмови з Іриною Мирославівною я зрозумів: не залишуся сам у бажанні змінювати життя громади і саме від політичної сили «ЗА МАЙБУТНЄ» отримаю підтримку. Тому мій вибір такий.

– Якщо люди всіх 12 сіл ОТГ за Вас проголосують, які проблеми об’єднаної громади будете розв’язувати насамперед?

– Аби дати відповідь на це питання, я вирішив об’їздити всі ці села і почути людей. Саме наші мешканці мають розповісти про свої найбільш болючі питання. Нам разом треба буде вирішити, в якій послідовності й над чим працювати.

А наступним кроком буде створення найкращих умов для розвитку в нас підприємництва, бо тільки так ми зможемо отримувати гроші для реалізації задуманого.

– Ваше бачення зрозуміле. Тепер трошки про особисте життя.

– Я одружений. Після весілля переїхав із Ковеля в село Карпилівку, звідки родом моя обраниця. Маємо донечку, яка цього року пішла в перший клас. Дружина є керівником нашого фермерського господарства і на ній же всі домашні клопоти.

– Які у Вас сімейні цінності?

– Ми віримо в Бога. Ходимо до церкви. Любимо людей. Стараємося жити так, як того навчає Біблія.

– Чи відчуваєте підтримку Бога в повсякденному житті?

– Бог у нашому серці завжди. А деколи навіть доводилося проходити такі випробування, що якби не Бог, не знаю, що було б зі мною зараз.

– Поділитеся цим сокровенним чи хочете лишити його в таємниці?

– Чому ж, поділюся. Торік я потрапив до лікарні. Коли лікував шлунок, медики виявили у мене пухлину в лівій легені. Відчуття, коли почув діагноз, важко передати словами… Першою була думка: «А як же моя донечка, яка ще навіть не пішла до школи?!

Хто допоможе їй стати на ноги?» Потім почав аналізувати своє життя. Думати, чому у 38 років мені було послано таке випробування. Пригадав ті випадки з минулого, за які багато років було соромно. У ті миті я щиро розкаявся. Просив у Господа простити мені ці гріхи, благав дати шанс змінитися і жити по-новому.

– І Господь почув Ваші молитви?

– Думаю, що так. Бо ось уже рік, як я регулярно проходжу обстеження і чую від лікарів: пухлина не збільшується в розмірах, жодних негативних процесів не спостерігається, а отже – причин для хвилювання немає.

– Після таких ось важких ситуацій зазвичай відбувається переоцінка цінностей. У Вас теж так сталося?

– Звичайно. Я не хочу хвалитися, але справді зрозумів, що на той світ ніхто з нас нічого не забере і жити треба так, аби лишити по собі добрі справи та хорошу пам’ять. Я збагнув, що ходити по землі, радіти сонцю, обіймати рідних – це великий дар і саме його треба цінувати, а не гнатися за примарним щастям.

– Якби життя повернути назад, щось у ньому змінили б?

– Так, я маю моменти ще з дитинства, коли (і я це визнаю) вчинив неправильно. Було кілька випадків, коли вступав у конфлікт із людьми і, дай мені можливість повернутися в минуле, по-мирному залагодив би всі питання. Тому так: дещо міняв би, але не все.

– А якщо говорити про майбутнє: якою мрієте побачити колись Сошичненську громаду?

– Я хотів би, щоб у нас були мир та спокій. Це в першу чергу. Бо дуже багато наших хлопців досі на сході. Ми постійно до них їздимо, підтримуємо і на власні очі бачимо, що таке війна.

Крім того, я хотів би, аби значно покращилася інфраструктура наших сіл: дороги, освітлення. Щоб заклади освіти, охорони здоров’я, культури були гарні та сучасні.

Мрію, щоб люди в селах мали роботу і хороші заробітки. Щоб змінювали свою свідомість і підтримували одне одного.

Ось це, мабуть, найбільше, про що мрію.

Бліц-питання

Фірмова страва.

• Плов.

Найяскравіша подія в житті.

• Народження дитини.

Настільна книга.

• Біблія.

Риса характеру.

• Емоційність

Чи вірите у справжню дружбу?

• Звичайно, бо сам маю справжніх друзів.

Чого не пробачаєте?

• Пробачати треба все, але найважче пробачити зраду.

Маєте табу, яке ніколи не порушили?

• Стараюся не порушувати Заповідей Божих, але не завжди вдається.

Охарактеризуйте себе трьома словами.

• Можу одним – надійний.

Що цінуєте в людях?

• Щирість.

Чим найбільше пишаєтеся?

• Сім’єю.

У що більше вірите: в долю чи у власну працю?

• Доля – то від Бога, але працею можна її змінити.

Що потрібно для успіху?

• Закачати рукави і гарувати.

Життєве правило.

• Тільки вперед!

Найзаповітніша мрія.

• Щоб моя донька виросла хорошою людиною.