Ольга Ліщинська: «Я дала клятву на вірність Україні»
-
-
>
-
>
-
>
4570
Нещодавно вийшла друком книга Антоніни Пипко «Кілька історій для історії». Авторка, киянка родом із міста Конотоп Сумської області, розповідає про Революцію Гідності, події на Майдані в Києві й інших містах України, про «реальних людей» і «реальні події».
«Герої поміж нас. Свідчення самовидців», – так називається другий розділ книги, в якому учасники Єврореволюції розказують власні історії про перебування на Майдані, вимальовуючи загальну картину від першого вечора акцій протесту до їх завершення. Відомо, що з-поміж інших чинників знакову роль під час історичних подій відіграли українські жінки.
Ольга Ліщинська(Чайковська), дівоче прізвище – Склезь, родом із Каменя-Каширського. Вона серед численного славного українського жіноцтва теж виконувала громадську місію під час подій на Майдані 2013-2014 рр. Загалом, не треба довгий час знати цю жінку – годі поспілкуватися з нею кілька хвилин і відразу, з перших слів, ви відчуєте, що маєте мову із щирою і гордою українкою, яка на ділі переймається й вболіває за долю України. Вона не зневірилась у ній, коли змушена була пережити трудову міграцію далеко від рідного краю, і не зможе зрадити своєму життєвому кредо й понині. Бо, як каже сама, «готова боронити Україну, бо я – українська націоналістка, я дала клятву на вірність Україні, поклавши свою руку на Біблію, яка лежала на жовто-блакитному прапорі, що і в радості, і в горі буду разом із своїм народом битись за визволення України». Ці слова вимовлені ще в 2004 році, під час Помаранчевої революції, будучи в далекій Португалії, але такою й нині є життєва позиція Ольги, тому бути інакше не могло і зимою 2013-14 років.
… Ольга була на Майдані зі своєю подругою Ольгою Банитюк, громадською діячкою із Конотопу. «Я маю дуже добру подругу в Києві – Ольгу Ліщинську, – читаємо спогади Ольги Банитюк, – вона родом із Луцька, із Волині. Її дідусь був серед керівників Волинського підрозділу УПА й вона цим дуже пишається. Таке має патріотичне коріння. І сама Оля – велика патріотка. Ми запізналися з нею в Товаристві Олени Теліги. Вона очолювала на той час Київську міську організацію товариства, а я теж теліжанка».
До слова, Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги об’єднує жінок, які продовжують традиції відродження та утвердження національної самосвідомості, української мови, духовності, культурного рівня українства. Тому й не дивно, що Ольга Ліщинська (Чайковська) впродовж багатьох років активно співпрацює із своїми колегами-теліжанками.
У ніч з 29-го на 30-е листопада 2013 року готувалась зачистка Майдану. Від знайомих, що мали певне відношення до політики, Оля отримала застереження щодо небезпечного перебування на Майдані і могла б повернутись додому, однак цього не зробила: «Там стільки дітей, студентство зі Львова, з Івано-Франківщини, як їх можна кинути – їхні батьки так далеко… Я не можу піти: діти залишаться, а я втечу? Ні, я тут зостаюся».
Про те, що було згодом, Ольга згадує: «І ось о четвертій ранку дивлюся, а сходами, ліворуч від «Глобуса», наче горошини котяться, сходять беркутівці. Ми не збагнули відразу, що відбувається». Авторка книги А.Пипко описує наступні події: «А «Беркут» брав майданівців у кільце і, видно, їм наказали не просто бити, а забивати на смерть. Вони, власне, так і робили. Дівчата й жінки згуртувалися під Стелою, співали Гімн, поки беркутівці їх оточували. А коли з боку готелю «Україна» силовики підійшли впритул і почали гамселити всіх гумовими кийками, дівчатка, як ті горобенята, шурхонули з-під Стели сходами вниз у бік Музичної академії».
Тоді Ользі вдалось убезпечити себе й подругу від біди, але після жорстокого видива вони з Ольгою Банитюк поставили собі за мету щоночі бути на Майдані, бо в цей час там залишається найменше людей. То була щоденна турбота про харчування активістів, вони готували бутерброди й гарячий чай, будували барикади і допомагали всім, чим тільки могли.
Ольжине серце билось в унісон із серцем її сина: Валентин перебував у Третій сотні і стояв на барикаді по вулиці Михайлівській. Він так само майже щодня повертався на барикаду після нелегкого і відповідального робочого дня, бо на ту пору навчався в медичному університеті і проходив інтернатуру в 18-й клінічній лікарні Києва.
Коли вдарили морози й почалися простудні захворювання, а згодом – вогнестрільні поранення, Валентин до останніх днів протистояння надавав допомогу майданівцям. Ольга з сином були у вирі трагічних подій 18-20 лютого 2014 року: тоді під час сутичок на Майдані загинули 73 мирні жителі та 11 силовиків, а Будинок профспілок згорів ущент. Валентин допомагав евакуйовувати поранених із Будинку профспілок до Михайлівського Золотоверхого монастиря, де в трапезній було розгорнуто резервний госпіталь.
«А мама весь час телефонувала синові: «Де ти?». Будинок профспілок горить, а вона з острахом визирає з вікна намету-кухні, сама ж продовжує робити бутерброди, чай, каву. Хто розкаже, як материнське серце витримало те все?», – описує ті епізоди авторка книги.
Тієї ночі Валентин мусив бути й на барикаді, поруч із побратимами, щоб підтримувати вогонь. Нічний холод проймав до кісток, тому в якийсь момент хлопець побіг до намету-кухні, щоб погрітись гарячим чаєм і прихопити склянку-другу для друзів: «Ольга побачила сина, щойно він відкрив завісу при вході до намету, відразу підбігла, поклала руку йому на груди: «Сину, а в тебе є бронежилет?» Валентин запевнив, що має і бронежилет, і наколінники. А ось налокітників не одягає, бо важко згинати в них руки, коли виносять поранених.
Коли Валентин приніс хлопцям на барикаду бутерброди та чай, у хлопців від подиву очі зробилися круглі: «Де ти взяв?» А він: «У мами!» «В якої мами, що ти таке кажеш?», – подумали, що він жартує. Валенти пояснив: «Моя мама цілу ніч бутерброди у стрийській кухні робить, чай, каву – вона поряд із нами тут увесь час від самого початку Майдану!»
Кажуть, що сила жінки – в її слабкості. Але то не про Ольгу: її сила – то міць духу й рішучості. Після пекельної лютневої ночі в серця багатьох підкрадалася безнадія і відчай. З рішучими намірами жінка підійшла до сцени, де цілу ніч підтримував майданівців Євген Нищук, а нині «сидів змарнілий, виснажений, аж сірий», і попросилась на сцену. «Що ви хочете сказати?», – спитав він. «Я знаю, що говорити, – відповіла Ольга, – мій дідусь воював в УПА, а я очолюю жіночу організацію. Знайду потрібні слова». І, звісно ж, – знайшла. Вона звернулась до киян з проханням не зрадити долю Майдану й України, вона просила силовиків почути її слова, вона говорила від імені тисяч українських матерів, які «стояли навколішки перед образами й просили Господа врятувати їхні життя». А коли зійшла вниз, Євген Нищук промовив: «Ви добре сказали»…
До речі, свідому насичену громадську активність проявляла Ольга Ліщинська (Чайковська) й перебуваючи в трудовій міграції в Португалії: вона виконувала функції віце-президента Спілки українців Португалії (СУП) у 2003-2005 рр., голови осередку СУП у м. Порто, була відповідальною за вибори Президента України в 2004 р. у Північній Португалії. Спілчани пропагували українську мову, культуру, звичаї і традиції, допомагали емігрантам швидше інтегруватись у португальське суспільство, та все ж душею були вдома, на Україні, а надто тоді, коли розпочався Перший Майдан. «Туга з Атлантики» – то книга пані Ольги, в якій вона розкриває власні думки й переживання, викладені прозою й віршами, про португальський (чи то ба – заробітчанський!) період в її житті. «Прости нам, що в ті дні, хвилини, коли вирішувалась Твоя доля, ми були далеко від Тебе. На це була воля Господня. Але ми теж робили, що могли, аби ти, Україно мила, піднялася з колін», – такими словами вона закінчує свою книжну оповідь.
Тепер, коли Україна вкотре піднімалась із колін, Ольга з сином боролись за незалежність у самому серці Майдану, в епіцентрі його подій.
Деякі особисті речі з Майдану і книгу Антоніни Пипко «Кілька історій для історії» з автографом вона передала в районний музей: «З доземним поклоном моїм дорогим землякам із Каменя-Каширського, які у вирішальні дні в часи протистояння під час Революції Гідності у грудні 2013-лютому 2014 рр. стояли поруч із нами. Ольга Ліщинська (Чайковська), 21 листопала 2016 р.».
Наталія ПАСЬ.
Коментарі