ПОРИЧАНИ. #Зісторіїкраю

21 Березня 2017, 09:07
4058 Джерело: Поричанська сосна

Уздовж дороги з  Каменя до  Гути – Камінської, за 500 метрів від межового знаку з лівої сторони, росте одинока сосна. Ця сосна – живий пам’ятник природи зниклому поселенню Поричани. Щоправда, нинішній новозбудований житловий масив також має однойменну назву, але це вже інші Поричани.

Загалом, назва цього урочища є похідною  від слова Порицьк. Ще на початку ХХ століття в нинішньому Іваничівському районі знаходилось  містечко Порицьк – центр Порицького району.  В роки  Другої світової війни воно було вщент зруйноване, вціліла лишень його околиця – Павлівка, яка  згодом стала селом.

Здавалося б: який зв'язок цього неіснуючого поселення із каміньськими Поричанами? Виявляється: незворотній і тісний.

Річ у тім, що на початку минулого століття, ще за часів царської Росії, житель Порицька   Дем’ян Грицюк придбав на околиці Каменя землю. Цю покупку, сказали б сучасники, – «спонсорував» його син, який, як і багато інших земляків у ті часи шукав  щастя і грошей за  океаном.

 

Грицюк Прокіп Демянович із родиною. Поричани. 40-і роки ХХ ст.
Грицюк Прокіп Демянович із родиною. Поричани. 40-і роки ХХ ст.

 

Ольга Грицюк, внучка Демяна Грицюка.
Ольга Грицюк, внучка Демяна Грицюка.

 

Загалом, до Другої світової війни, як свідчать статистичні дані, за океан емігрувало близько 500 тисяч українців. З - поміж них були й поричанці, які згодом, заробивши грошей, відправляли їх додому, щоб рідні мали змогу  купити землі. Наявність землі у селян  асоціювалась із заможністю, то було найбільше багатство, до якого прагнула кожна селянська душа. Навіть не знаючи, наскільки родюча поліська земля,  Дем’ян Грицюк мав намір успішно і довго господарювати на ній і передавати у спадок дітям і внукам. Він переселився на постійне проживання разом з дружиною, трьома синами і трьома доньками. Трохи згодом із Порицька приїхали з родинами  Крисюки і Магдюки. Вони також, як і годиться хорошим господарям, звели будинки, господарські прибудови, завели господарку, тобто облаштовували собі достойне життя.

Зрозуміло: нове поселення в народі почали називати Поричани в означення його мешканців – вихідців із Порицька.

У 20 – роках, повернувшись із Сполучених Штатів, купив на Поричанах  12 гектарів землі Гнат Кривдик. Тут, у новозбудованій  хаті,  народились і виростали діти, а поміж ними – Павло. Павло Гнатович прожив більше вісімдесяти років і доволі часто до найменших деталей розповідав про своє поричанське дитинство і життя на хуторі. Згодом тут оселились Мазури, які перевезли хату, куплену в раківського поміщика, Монці, які побудувались у глибині поселення, на «пагурку», Мельники, Балики,  Солов”ї, Макарчуки, Шпачуки, Шваї. У 40 – х роках минулого століття на хуторі налічувалось  16 будинків.

 

Поричанські жителі
Поричанські жителі

 

Хутірське життя проходило звично: дітвора пасла корів неподалік, на Лапчиковому, всією юрбою ходили в місто до школи, яка стояла поблизу сучасного басейну (якщо так можна назвати це місце…), дорослі засівали поля,  веселились на гостинах, садили садки і квіти,  а ще – доглядали за вузькоколійною залізницею. Від станції  вузькоколійка тягнулась повз Поричани до Озюрка, де була перша зупинка, далі – через Пнівне, інші села – до станції Янів Поліський, тепер – місто Іваново, що в Білорусі.

 

Ольга Грицюк з товаришем біля вузькоколійки. Поричани. Поч. 50-х років ХХ ст
Ольга Грицюк з товаришем біля вузькоколійки. Поричани. Поч. 50-х років ХХ ст

 

 

Отож, поричанські чоловіки завжди були при ділі, бо ще й працювали на вузькоколійці: проводили заміну пошкоджених шпал, перевіряли на придатність до роботи колію. Проте траплялись і неприємності через сусідство із залізницею: від іскор паротяга інколи займались дахи будинків, що були криті соломою чи очеретом. Але й в біді поричанці були згуртовані: гасили пожежу усім миром. 

У роки Другої світової війни, коли місто бомбила ворожа авіація,  чимало міщан  шукали прихистку саме на поричанських хуторах. А ще у будинках хуторян деякий час був розміщений табір для військовополонених: тут робили їх  перепис, допитували і звідси етапували до Маневич.

Початок 50-их років був для поричанців, як, зрештою,  й для всіх тодішніх хуторян, роками особистих трагедій і тривожного очікування небезпеки. Виданий в цей час указ про укрупнення колгоспів і ліквідацію хуторів брутально нищив людські долі. Стиралось з пам’яті і втрачалось назавжди те, що міцно зрослось із душею, злився воєдино, здавалося б, навіки…  Тодішня влада поставила хуторян перед фактом: у найкоротші терміни переселитись на інші території.

 

Якось в неділю... Поричани. Поч. 50-х років ХХ ст
Якось в неділю... Поричани. Поч. 50-х років ХХ ст

 

У цей час на Одещину виїхали з Поричан Кривдіки. Грицюки переселились на окраїну міста, на Далники. Монці та Крисюки почали будуватись на Заберіззі. Шваї – на сучасній вулиці Костельній… У 1952 році від хутора лишилась хіба що назва, спорожніла Крисюкова  хата і сосна, яка зовсім скоро стала одинокою…

А Грицюк Дем”ян уже ввійшов в історію краю: його іменем названа вулиця новозбудованого мікрорайону на Поричанах. 

Наталія ПАСЬ.

 

На Поричанах.
На Поричанах.

 

Поричанська сосна
Поричанська сосна

 

 

 

 

Коментарі
21 Березня 2017, 23:37
Хотілось би подякувати Пась Н.,яка розмістила цей історичений матеріал про Поричани.Це дійсно далека історія нашої Камінь-Каширської громали. Думаю нам потрібно огородити цю сосну ,зробити інформаційний стенд біля неї про історію цього хутора. Будемо думати над цим.
22 Березня 2017, 15:29
Пані Наталю, чи нема у вас випадком інформації про прізвище чоловіка, що стоїть крайнім з правого боку на фото з підписом "Поричанські жителі"?
22 Березня 2017, 21:30
У моєму дитинстві там жив дядько з прізвиськом Грозний
23 Березня 2017, 09:26
Ні, немає, але просила у власників фото розпитати про тих людей. Можливо, щось і виясниться.
Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024