Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

ПОРИЧАНИ. #Зісторіїкраю

09:07 21.03.2017
800

Уздовж дороги з Каменя до Гути – Камінської, за 500 метрів від межового знаку з лівої сторони, росте одинока сосна. Ця сосна – живий пам’ятник природи зниклому поселенню Поричани. Щоправда, нинішній новозбудований житловий масив також має однойменну назву, але це вже інші Поричани.

Загалом, назва цього урочища є похідною від слова Порицьк. Ще на початку ХХ століття в нинішньому Іваничівському районі знаходилось містечко Порицьк – центр Порицького району. В роки Другої світової війни воно було вщент зруйноване, вціліла лишень його околиця – Павлівка, яка згодом стала селом.

Здавалося б: який зв'язок цього неіснуючого поселення із каміньськими Поричанами? Виявляється: незворотній і тісний.

Річ у тім, що на початку минулого століття, ще за часів царської Росії, житель Порицька Дем’ян Грицюк придбав на околиці Каменя землю. Цю покупку, сказали б сучасники, – «спонсорував» його син, який, як і багато інших земляків у ті часи шукав щастя і грошей за океаном.


Загалом, до Другої світової війни, як свідчать статистичні дані, за океан емігрувало близько 500 тисяч українців. З - поміж них були й поричанці, які згодом, заробивши грошей, відправляли їх додому, щоб рідні мали змогу купити землі. Наявність землі у селян асоціювалась із заможністю, то було найбільше багатство, до якого прагнула кожна селянська душа. Навіть не знаючи, наскільки родюча поліська земля, Дем’ян Грицюк мав намір успішно і довго господарювати на ній і передавати у спадок дітям і внукам. Він переселився на постійне проживання разом з дружиною, трьома синами і трьома доньками. Трохи згодом із Порицька приїхали з родинами Крисюки і Магдюки. Вони також, як і годиться хорошим господарям, звели будинки, господарські прибудови, завели господарку, тобто облаштовували собі достойне життя.

Зрозуміло: нове поселення в народі почали називати Поричани в означення його мешканців – вихідців із Порицька.

У 20 – роках, повернувшись із Сполучених Штатів, купив на Поричанах 12 гектарів землі Гнат Кривдик. Тут, у новозбудованій хаті, народились і виростали діти, а поміж ними – Павло. Павло Гнатович прожив більше вісімдесяти років і доволі часто до найменших деталей розповідав про своє поричанське дитинство і життя на хуторі. Згодом тут оселились Мазури, які перевезли хату, куплену в раківського поміщика, Монці, які побудувались у глибині поселення, на «пагурку», Мельники, Балики, Солов”ї, Макарчуки, Шпачуки, Шваї. У 40 – х роках минулого століття на хуторі налічувалось 16 будинків.


Хутірське життя проходило звично: дітвора пасла корів неподалік, на Лапчиковому, всією юрбою ходили в місто до школи, яка стояла поблизу сучасного басейну (якщо так можна назвати це місце…), дорослі засівали поля, веселились на гостинах, садили садки і квіти, а ще – доглядали за вузькоколійною залізницею. Від станції вузькоколійка тягнулась повз Поричани до Озюрка, де була перша зупинка, далі – через Пнівне, інші села – до станції Янів Поліський, тепер – місто Іваново, що в Білорусі.


Отож, поричанські чоловіки завжди були при ділі, бо ще й працювали на вузькоколійці: проводили заміну пошкоджених шпал, перевіряли на придатність до роботи колію. Проте траплялись і неприємності через сусідство із залізницею: від іскор паротяга інколи займались дахи будинків, що були криті соломою чи очеретом. Але й в біді поричанці були згуртовані: гасили пожежу усім миром.

У роки Другої світової війни, коли місто бомбила ворожа авіація, чимало міщан шукали прихистку саме на поричанських хуторах. А ще у будинках хуторян деякий час був розміщений табір для військовополонених: тут робили їх перепис, допитували і звідси етапували до Маневич.

Початок 50-их років був для поричанців, як, зрештою, й для всіх тодішніх хуторян, роками особистих трагедій і тривожного очікування небезпеки. Виданий в цей час указ про укрупнення колгоспів і ліквідацію хуторів брутально нищив людські долі. Стиралось з пам’яті і втрачалось назавжди те, що міцно зрослось із душею, злився воєдино, здавалося б, навіки… Тодішня влада поставила хуторян перед фактом: у найкоротші терміни переселитись на інші території.


У цей час на Одещину виїхали з Поричан Кривдіки. Грицюки переселились на окраїну міста, на Далники. Монці та Крисюки почали будуватись на Заберіззі. Шваї – на сучасній вулиці Костельній… У 1952 році від хутора лишилась хіба що назва, спорожніла Крисюкова хата і сосна, яка зовсім скоро стала одинокою…

А Грицюк Дем”ян уже ввійшов в історію краю: його іменем названа вулиця новозбудованого мікрорайону на Поричанах.

Наталія ПАСЬ.



Коментарі

Бондар В.

21:37 21.03.2017

Хотілось би подякувати Пась Н.,яка розмістила цей історичений матеріал про Поричани.Це дійсно далека історія нашої Камінь-Каширської громали. Думаю нам потрібно огородити цю сосну ,зробити інформаційний стенд біля неї про історію цього хутора. Будемо думати над цим.

До Н. Пась

13:29 22.03.2017

Пані Наталю, чи нема у вас випадком інформації про прізвище чоловіка, що стоїть крайнім з правого боку на фото з підписом "Поричанські жителі"?

777

19:30 22.03.2017

У моєму дитинстві там жив дядько з прізвиськом Грозний

до 13:29 -Н.П.

07:26 23.03.2017

Ні, немає, але просила у власників фото розпитати про тих людей. Можливо, щось і виясниться.

17 серпня
Сьогодні
Вчора
15.08.2018
14.08.2018
13.08.2018
12.08.2018
11.08.2018
10.08.2018
09.08.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин